Рецензія на роман Гі де Мопассана «Життя» Редька Тетяна МЛі 04-15

«Життя» – перший роман французького письменника Гі де Мопассана,  написаний у 1883 році.  Це єдина книга цього автора прочитана мною, тому, на жаль, я не можу порівняти її з іншими працями з творчого доробку  письменника. Але про Мопассана я чула давно, більше, звичайно, про роман «Любий друг».

Письменник виступає за реалістичну типізацію: реаліст, якщо він художник, буде прагнути не до того, щоб показати нам банальну фотографію життя, а до того, щоб дати нам її відтворення, більш повне, більш захоплююче, більш переконливе, ніж сама дійсність. Він вважає, що потрібно схвилювати читача видовищами буденного життя.

Тому і сюжет не наповнений непередбачуваними подіями та різкими поворотами, це звичайна історія людського життя, де все зображено таким, як воно є, без жодних прикрас. У всій його красі і потворності, сподіваннях і розчаруваннях, переживаннях, страхах, непорозуміннях, відчаї, презирстві. Це роман про перші паростки кохання, які проростають у зовсім недосвідченій душі, про дружбу і болючу зраду, що розриває зсередини, про запал, пристрасть і охолодження,  про материнську любов, що стає нездоровою, про незгоди і сум.  

Звідси і  некваплива виважена розповідь, наповнена напрочуд миловидними розлогими пейзажами, якими ти насолоджуєшся, від яких захоплює подих.

На початку роману Жанна – головна героїня роману – наївна дівчина, зовсім юна та необізнана, яка тільки-но  повернулася з монастиря до рідного дому, бачить світ через рожеві окуляри і з нетерпінням чекає, коли ж в її життя загляне перше кохання. Героїня зовсім нічого не знає про це почуття, але воно здається їй чимось піднесеним та ідеальним: «Вона тільки знала, що любитиме його всією душею і що він кохатиме її також над усе. Вони гулятимуть такими, як сьогодні, вечорами, під іскристим попелом, що обсипається з зірок. Вони йтимуть, узявшись за руки, пригорнувшись одне до одного, чуючи, як б’ються їхні серця, почуваючи тепло плечей, зливаючи своє кохання з ніжною прозорістю літніх ночей; вони будуть такі близькі, що читатимуть найпотаємніші думки одне одного самою лише силою своєї ніжності.»[1, c.22]

І, не зважаючи на те, що автор зображує череду досить песимістичних та трагічних подій, «все-таки в романі нема безвихідної печалі, нема відчуття похмурої трагедії взагалі всього людського буття»[2]

XIX ст. — особливий період у розвитку роману. Його автори стають не просто майстрами слова, а учителями, духовними наставниками. [3]

Але мені здалося, що Мопассан не вчить нас жити, він не говорить, хто поганий, а хто хороший, він  просто показує читачам звичайну жіночу долю, передає драму людського життя.

Я вважаю, що проблеми підняті автором у романі були, є і будуть актуальними. Тема втрачених ілюзій, неспіввіднесення очікувань та реальності, нездійснення мрій та розчарування в близьких людях, проблема подружньої зради, відносин між чоловіком та жінкою, між батьками та дітьми  – ці питання непокоїли не лише Мопассана, і не лише людей ХІХ століття, це одвічні питання, які цікавлять кожного.

Та найголовніше питання, яке рефреном звучить у «Житті» Мопассана – це питання «Яким є життя?». В кінці роману, ніби підсумовуючи все вище написане, автор проголошує відповідь вустами служанки Розалі: «Життя, бачите, ніколи не буває ні таким добрим, ні таким поганим, як думають». [1, c. 316]

Звичайно, я не можу говорити за всю читацьку аудиторію, але особисто мою увагу цей роман прикував своєю життєвістю, справжністю, підняттям питань, які ти часто задаєш собі, але не завжди можеш знайти відповідь.

Мені здається, що даний роман не має вузької цільової аудиторії, його варто читати всім, незалежно від статі, віку, роду занять, але, особливо, я думаю, корисно буде юнками типу Жанни. Можливо, роман змусить поглянути на деякі питання та проблеми з іншої сторони, застереже від поспішних рішень.

Підсумовуючи, можу сказати, що книга мені здалася доброю, але не викликала ніяких надзвичайних вражень чи емоцій. Читати було легко та приємно, після прочитання є про що подумати, але чомусь мені все рівно чогось не вистачало. Хоча, якщо б мене спитали, чи порекомендую «Життя» іншим, то скоріше так, аніж ні.

 

Источник: http://20v-euro-lit.niv.ru/20v-euro-lit/elizarova-mihalskaya-izl/gi-de-mopassan-1850-1893.htm

Рецензія на книгу « Еліксир кохання» Гузій Олеся МЛф 06-15

           « Еліксир кохання» - роман у листах відомого французького письменника Еріка Емманюеля Шмітта. Певно, всім вже давно відомо, що романи французьких письменників не можна ні з чим зрівняти: такої щирості, ніжності та відвертості годі й шукати. Тому й роман, про який зараз йде мова, справив на мене хороше враження.

Головні герої твору – Луїза та Адам, яких розділяють тисячі кілометрів. У листах, якими обмінюються колишні коханці, розповідається про рани минулого, про нове життя і нові захоплення. Але більш за все їх цікавить запитання про таємницю любовного потягу. Чи справді існує еліксир любові або ж це пастка, за якою криються зовсім інші маніпуляції? І нарешті, чи можна двічі увійти в одну воду?  Варто почати автору писати в епістолярному жанрі і всі підкорені. Тут трохи дика любов. Герої продовжують любити один одного, хоча їх стала розділяти величезна відстань - Франція і Канада.  Їх любов занадто сильна, щоб залишитися з ними назавжди. Кожен з них по своєму розуміє її. Адам вважає, що любити жінку і спати з іншими - це не зрада, а пошук більш гострих відчуттів, і, не дивлячись ні на що, він все одно повернеться до неї. Але вона не змогла терпіти подібних вільностей і поїхала на інший континент від нього, продовжуючи плекати до нього глибокі і ніжні почуття. Для неї - він кращий.

Роман розпочинається  з його листів. Він сумує і намагається зрозуміти, чому ж у них нічого не вийшло, хоче залишитися її другом,  бути з нею так, як вона може дозволити. І ось листи летять і вони починають багато усвідомлювати - в кожному листі біль втрати, через яку заподіяно, хоча і не навмисно, ще більших страждань.  Кожен лист несе в собі мораль, його можна і потрібно розбирати на цитати і просто розумні думки. І все ж таки, вкінці роману можна зрозуміти, що захокані знайшли свій еліксир кохання, який допоміг їм почати все спочаку.

В творі є ще зовсім маленька історія одного кохання, "Якщо почати спочатку". Дія п'єси розгортається в одному зі старовинних особняків Франції і відразу в двох часових вимірах. Олександр, цікавий чоловік років шістдесяти, входить в особняк, виставлений на продаж і з ним трапляється неприємний випадок - на нього падають старовинний годинник з маятником. Прокинувшись після нетривалого непритомності, пан Олександр Сюше виявляється в компанії молодої людини, який щойно отримав листа із запрошенням продовжити навчання в Гарварді. І в цьому окриленому майбутньою перспективою юнакові месьє Олександр впізнає себе ... Месьє Олександр раптом опинився в минулому, більше того, в «найстрашнішому дні свого життя». А найстрашнішим він став тому, що саме в цей день під натиском закоханих в нього жінок і фінансових проблем улюбленої бабусі він прийняв доленосне рішення, яке повинно було спричинити за собою відмову від втілення головної мрії його життя, втрату справжнього кохання і, як наслідок, пересічне існування незадоволеного життям обивателя. Однак доля розпорядилася інакше.

Це спектакль, який йшов на Єлисейських полях в 2014 році.  Так автор вирішив піднести нам сюрприз, включивши його в цю книжечку. Тут неймовірно досконала історія про минуле, яке змінює майбутнє. І ось зіткнулися дві людини, які є одним і тим же Олександром. Дорослий намагається допомогти собі молодому і не зробити серйозної помилки в майбутньому.  При прочитанні дійсно складається враження, що ти читаєш сценарій п'єси, яка розігрується в тебе на очах. Майстерний хід! Неймовірна історія про те, як один виправлений вчинок в минулому може повернути хід майбутнього в абсолютно протилежну сторону.

Рецензія на твір Аббата Прево «Історія кавалера де Гріє і Манон Леско» Задворна Марія МЛф 06-15

Роман Прево, яскравий приклад французького Просвітництва, справив на мене досить неоднозначне враження. Твір, досить невеликий за розміром, проте з досконало витриманим жанром, наповнений неймовірною перипетією подій, інтриг та навіть злочинів, висвітлює незмінні проблеми індивіда в соціумі: проблеми людини і суспільства, порядності та брехливості, пристрасті та благочестя.

Починаючи аналіз роману я не могла дійти до чіткого висновку, не могла збагнути, хто є правий, а хто винен, чиї  дії можна виправдати, а хто допустив непоправимої помилки. Прочитавши купу рецензій я збагнула, що «правильної» позиції не має ніхто, а отже розібратися в тому, що стало причиною всіх проблем та труднощів героїв я маю самостійно, спираючись на свій власний досвід і власне розуміння.

Я збагнула, що єдине, що можна звинуватити – це суспільство, устрій того часу, норми, закладені в свідомості людей. Саме це стало причиною життєвої трагедії героїв, вони винні, в першу чергу, в тому, що походять з абсолютно різних верств населення, виховані людьми з суттєво різним баченням та розумінням світу. Безперечно, це книга про кохання, страждання, зраду, про те, на що здатні закохані, чиї очі затуманені почуттям та які вчинки може пробачити серце, сповнене любові.

Дворянин, знатний кавалер та майбутній Аббат закохується в простодушну та легковажну дівчину, куртизанку, яку батьки вирішили, імовірно, покарати та відправили в монастир. Перед їх коханням здається відступають всі моральні правила та суспільні рамки, проте втекти від них неможливо, шалена пристрасть руйнує все на їх шляху, розлучає та знову зводить разом, змушує порушувати закон та вплутує в нескінченні авантюри.

Кавалер де Гріє, не здатний навіть одружитись на коханій жінці, боротися за свої почуття та право на їх існування, який то тікає вад благочестя, то намагається витіснити кохання, з повною відсутністю стійкості характеру не викликає в мене поваги. Часом дії Манон здавались мені повною дурістю, проте відповідна реакція де Гріє вражала мене ще дужче. Дівчина щиро його кохає, проте її моральні принципи значно відрізняються, вона виросла в іншому середовищі, і продає своє тіло без докорів сумління, адже її душа все одно належить коханому, а яким способом вона отримує гроші не так вже і важливо.

Манон і Кавалер де Гріє не пов’язані нічим крім безмежного кохання, перед яким втрачає цінність абсолютно все. Кохання наштовхує на злочини, приводить у в’язницю, а потім і на інший континент.

Якась непевна і незрозуміла смерть Мадемуазель Леско виявляється єдиним виходом з ситуації, в яку завели себе самі герої, єдиним вирішенням проблеми, створеної закоханими. Безповоротно заблукавши, вони могли або впасти на саме дно, або змінити світ та суспільний лад, що їм, безперечно, не під силу.

Рецензія на твір О. Уальда «Портрет Доріана Грея» Якимова Серафіма МЛф 06-15

Оскар Уайльд

Портрет Доріана Грея

1891 р.

В сонячний літній день, талановитий живописець Б. Холлуорд приймає в своїй майстерні старого друга лорда Г. Уоттона – естета-епікурейця, «Принца Парадоксу», за описом одного з героїв. В останньому можно без труднощів упізнати знайомі сучасникам риси О. Уайльда, йому автор роману «дарує» також переважаючу кількість своїх відомих афоризмів. Захоплений новою ідеєю, Холлуорд із захватом працює над портретом надзвичайно гарного юнака, із яким нещодавно познайомився, йому 20 років, звуть Доріан Грей.

Роман був написаний у 19 столітті, але й до сьогодні не втрачає свою актуальність, адже автор зачіплює вічні теми: добра і зла, взаємовідносин, кохання,  дружби, відповідальності та довіри.

Дуже важливою особливістю роману є його тісний зв’язок з найвідомішими шедеврами світової літератури. Саме через це «Портрет Доріана Грея» нерідко називають «літературним романом». Але автор йде до створення особливого типу прози – «інтелектуального роману» (його рисами є зосередженість героїв на будь-яких рішеннях). Йдучи далі письменник поєднує «інтелектуальний роман» з елементами масової літератури.

Мова автора має бездоганний синтаксис та вражає еквілібристикою слів. Твір «приковує» читача феєрверком думок, красою афоризмів, різкими контрастами.

Емоційний настрій книги, як і тема молодості, що минає та відповідальності людини за свої дії, близькі нам усім і нікого не залишить байдужим. На мою думку, твір більше підходить для аудиторії з 18 років, адже дитяче бачення світу не зуміє осягнути написане.

Існує 2 екранізації «Портрету Доріана Грея» 1945 року та 2010. Подивившись пізнішу екранізацію, я без сумнівів можу стверджувати, що книгу ніхто не може обіграти повноцінно. Постановка книг завжди випускає деталі, іноді й ті, що можуть відігравати велику роль у сюжеті.

Отже, «Портрет Доріана Грея» - справжній шедевр в історії літератури. На мій погляд, в ньому розкривається споконвічна боротьба за молодість, адже людина найбільш щаслива та бадьора, коли вона молода. А те, що портрет Доріана з кожним злочином ставав дедалі страшнішим, підтверджує те, що життя не стоїть на місці, на кожному його етапі є й хороше й погане, нажаль Грей бачив тільки одну сторону медалі, це його і згубило.

Рецензія на роман «Жак-фаталіст» Дені Дідро Ломакіна Анастасія МЛф 07-15

Мілан Кундера відгукується про «Жака-фаталіста» Дені Дідро, зазначаючи, що це один із найвеличніших романів XVIII століття, задуманий, як грандіозна гра, що це зразок легкості, якої не вдалося перевершити ні до виходу твору, ні після його опублікування. Я цілком поділяю думку М. Кундери: Дідро перейшов межу роману, перетворивши серйозного енциклопедиста на веселого мислителя, але був несправедливо недооцінений у Франції, хоча в романі зосереджено все те, що, за його словами, ця країна втратила.

Говорячи про актуальність твору не тільки на рівні держави, а й для будь-якого читача, можемо з упевненістю сказати: «Так, він актуальний». У чому? По-перше, коли книга має великий попит на читачів, коли про неї говорять, до того ж, і не одне століття, – вона має значущість для кожного із поколінь, через які вона пройшла. По-друге, варто розібратись, у чому залишається актуальність твору саме для нас. На мою думку, найглибша суть полягає в тому, що у творі порушено, можна сказати, одне з довічних питань філософії, а саме: «Чи є людина сама творцем своєї долі, чи вона підвладна фатуму?». Цю проблему можна перефразувати інакше, наприклад: «Хто володіє життям – власне людина чи її доля?», «Стояти на тому, що все визначене долею, – чи означає це плисти за течією?», «Чи насправді все, що відбувається, – неминуче?», або просто: «Проблема вибору людиною своєї долі». Здається, не існує жодної мислячої особистості, яка не ставила б собі подібне питання. Крім погляду на актуальність проблематики крізь призму філософії, ми можемо розглянути її в спектрі побуту й соціальних відносин. Так, у відступах від зазначеної автором провідної теми роману, а саме: подорожі головних героїв та любовних історій Жака – читач зустрічається з найрізноманітнішими персонажами, які висвітлюють проблеми несправедливого суддівства, нечесних і непорядних священнослужителів, які є їхнім образним утіленням. Окрім цих гострих проблем сьогодення, автор вдало, із тонким з гумором зображує актуальні на той час для феодальної Франції стосунки між слугами та знаттю. У Дідро слуга і є господарем, адже сам господар без слуги – ніхто.

Роман «Жак-фаталіст» є визначним серед інших творів XVIII століття. Цей твір, можна сказати, є міксом роману-подорожі, філософського і любовного роману. Так само «Жак-фаталіст» різниться з-поміж інших і на наративному рівні, завдяки особливому способу ведення розповіді, до якого вдався Дені Дідро.

Із перших хвилин читання роман «приковує» увагу читача саме завдяки тому, що автор використав дуже вдалий прийом ефекту реальності, а саме: вступає в діалог із читачем. Дідро робить нас безпосередніми учасниками, героями свого роману, а іноді навіть нахабно звинувачує в тому, що саме ми, читачі, примушуємо знов і знов автора перервати одну розповідь, бажаючи все ж дізнатися кінець іншої, а врешті, знову повернутися до попередньої. А фінал взагалі нівелює всі попередні уявлення про те, як має закінчуватися роман.

Навряд чи «Жак-фаталіст» залишить когось із читачів байдужим, адже він містить у собі надзвичайно вдале, продумане до найменшої дрібниці поєднання тем, образів, проблемних запитань і навіть слів. Витонченість мови та художніх засобів уражає. Роман прийде до смаку всім, хто, дійсно, любить читати й мислити, незалежно від статі, жанрових уподобань, адже, як уже зазначено, це поєднання філософського, любовного, соціального, певною мірою історичного і навіть пригодницького романів.

Я вважаю, що дійсно гарною книгою є не та, яка по завершенні дає відповіді на всі поставлені питання, не вимагаючи ніякого переосмислення, а та, що залишає поле для роздумів, яка спонукає до обдумування й «запускає мислення», що і відбувається у випадку з «Жаком-фаталістом» Дідро.

Існує дуже вдала, на мою думку, французька екранізація роману, але, як і будь-яка інша кінокартина, вона передає бачення роману режисером, сценаристом, а, як відомо, кожна людина сприймає все відповідно до свого попереднього досвіду, своїх переконань.

Отже, задля об’єктивного сприйняття, задля власне свого сприйняття варто читати твір, щоб уникнути осмислення роману виключно через його розуміння кимось іншим.

Правильність вибору Оверчук Діана МЛф 07-15

«Портрет Доріана Грея», написаний відомим англійським письменником Оскаром Уайльдом у 1891 році, певне, одна з найкращих книг, які мені доводилось читати в житті. Вперше з нею я зустрілась на лавах сьомого класу, так як цей твір входив до шкільної програми. Ще тоді  підсвідомо виникло бажання прочитати його повністю і я не шкодую ні разу, бо з того часу і по цей день «Портрет» залишається одним із моїх найулюбленіших романів.

Портрет Доріана Грея найпопулярніший, найуспішніший та найскандальніший твір письменника. Він приніс йому світову славу. Як кажуть, саме ця книга стала Уайльдовим «злетом» і «падінням», адже попри всю геніальність і незвичайність, роман викликав негативні оцінки з боку  літературних критиків, які звинувачували  його  в аморальності.

 Що ж стосується моєї думки, то цей твір можна віднести до ряду не тільки класичних романів,а й до філософських чи психологічних. Причиною цьому є те, що у тексті ми  неодноразово  зустрічаємось  з описом людських думок, станів, відчуттів та переживань. Практично постійно герої твору зіштовхуються з вічними проблемами добра і зла, морального та аморального, людини і суспільства, життя і смерті, вибору, кохання та зради.

Доріан Грей, головний герой, протягом усього твору намагається осмислити свій сенс буття, свою призначення у цьому світі.  Хочеться звернути особливу увагу на проблему людини у суспільстві. На прикладі  Грея бачимо, як чиста, невинна людина під впливом друга лорда Генрі перетворюється на справжнього маніяка, я б сказала, монстра в людській подобі. А все через те, що не  мала свого погляду і думки  на речі, а піддавалася впливу іншим і робила так, як радять інші.

Щодо лінії кохання у творі, то тут все трагічно. З Сібілою у Доріана не вийшов той самий «happy end». Дівчина  не змогла пережити  підлу зраду та егоїзм коханого, тому покінчила життя самогубством. З того часу Доріан задовольнявся лише тимчасовими інтригами, які, як правило, закінчувались зразу після сцени «ліжка».

Той портрет, намальований художником Безілом,  є відображенням всієї гнилої  душі, розпусного життя, моральної деградації особистості, то є результатом аморальної поведінки, то є доказом, що підкорення спокусі ні до чого хорошого не приводить. Як кажуть, зовні яскрава  та приваблива обкладинка, а всередині дно і не більше. 

Варто відмітити, як Оскар Уайльд професійно підібрав персонажів та характери їм. Чи то у Доріані, что в містері Генрі, чи то в Сібілі Вейн  читач або  повністю, або ж частково, але зустріне себе. Заключається  тісний пакт між читачем та твором, що є надзвичайно важливим елементом, адже  він змушує прежеживати всі події разом  персонажами.

«Портрет Доріана Грея» легко читається і легко сприймається, що робить його доступним для сприйняття  не тільки дорослими, а й молоддю. Мова проста і зрозуміла. Наші послідовники так само легко, як і ми,  зможуть «проковтнути» цей шедевр. Взагалі роман я б назвала  збіркою афоризмів та крилатих виразів, бо в кожній фразі письменника прихований якийсь смисл.

На сьогоднішній день існує кілька екранізацій, в основу яких покладена ця історія. Вважаю, що більш ґрунтовно наповненими  є старіші фільми. В них режисери зберегли більше деталей, ніж в  найновішій версії, яка вийшла в світ у 2010 році. Як на мене, то в останній занадто багато  інтимних сцен, занадто багато сексу, включаючи нетрадиційний. Склалось таке враження, що у Доріана під час всього фільму  була одна ціль: отримати якнайбільше тілесного задоволення. А враховуючи те, що цей цей трилер можуть переглядати неповнолітні особи , то я вважаю має бути встановлена якась межа.

Ця праця  є   актуальною на сьогоднішній день, особливо для молоді. Вона змушує задуматись над життям,  над його смислом, над поведінкою; допомагає визначити  і зрозуміти людські цінності. Книга пояснює, що все в цьому житті залежить від нас самих, від нашого вибору. Головне, не схибити, роблячи цей вибір, адже, як показує «Портрет», як показує життєвий досвід, за все в цьому житті доводиться платити. Шкода, що Доріан занадто пізно це зрозумів.  Чи варто було продавати душу дияволу, аби тільки залишатись красивим? Ніколи, адже все коли-небудь закінчується, всьому приходить кінець

    Ніякий портрет, ніяка краса, ніякі вільні інтимні зв’язки, ніякі розваги не заповнять пустоту душі, не врятують від самотності, не замінять  ні кохання, ні дружби, ні сім’ї.

Рецензія на роман Ш.Бронте "Джейн Ейр" Олінська Дарія МЛі 01-15

Шарлотта Бронте вважається однією з найталановитіших представниць школи Теккерея, її улюбленого письменника. Володіючи вкрай нервовим і вразливим темпераментом, вона у високому ступені володіла тим, що Гете називає секретом генія – здатністю пройнятися індивідуальністю і суб'єктивним настроєм сторонньої особи. При обмеженому кругозорі спостережень, вона з вражаючою яскравістю і правдою зображала все, що їй доводилося бачити і відчувати. Якщо іноді надмірна яскравість образів переходить в деяку грубість фарб, а зайвий мелодраматизм і сентиментальність послаблюють художнє враження, то повний життєвої правди реалізм робить непомітними ці недоліки.
Так, роман Ш. Бронте «Джейн Ейр» оповідає нам про долю освіченої дівчини-сироти, яка повинна сама прокладати собі дорогу в житті. Закінчивши школу, вона влаштовується гувернанткою в будинок зарозумілого і грубого дворянина Рочестера. Їхні стосунки - це протиборство волі, інтелекту, цінностей і уявлень про життя. Їх розділяє походження, становище в суспільстві, образ мислення і поведінки. Розвиток відносин Джейн і Рочестера тримає читача в постійній напрузі. Любов долає всі мінливості долі, але героїня заради почуття не поступається своїми принципами. Саме зізнання Джейн в любові приймає характер сміливої декларації про рівність. «Чи ви думаєте, що я автомат, бездушна машина? .. У мене така ж душа, як у вас, і таке ж серце ... говорю з вами зараз, знехтувавши звичаї й умовності і навіть відкинувши все земне...»
Роман став важливою віхою в історії боротьби за жіночу рівноправність. Це поки ще не політична рівноправність, але рівність жінки з чоловіком у трудовій діяльності та сім'ї. У постановці жіночого питання і в самій своїй творчості Шарлотта Бронте була близька до французькою письменниці Жорж Санд, знаменитий роман якої «Консуело» (1842 р) дуже любила Ш. Бронте.
Джейн Ейр – палка і сильна натура, носій стихійного протесту проти всякого гноблення. Ще в дитинстві вона відкрито повстає проти своєї багатої і лицемірної виховательки і її жорстокого, розпещеного сина. У притулку, в бесіді з покірною і терплячою Елен Бернс, вона висловлює думку про необхідність опору: «Коли нас б'ють без причини, ми повинні відповідати ударом на удар – інакше і бути не може – притім з такою силою, щоб назавжди відучити людей бити нас!»
Ставши нареченою коханої людини, перебуваючи на вершині щастя, Джейн Ейр зберігає самовладання і тверезість. Вона стоїть на сторожі своєї незалежності, її лякає перетворення в рабиню, в іграшку чоловіка. Вона продовжує давати уроки його дочці, відкидає розкішні подарунки нареченого, завзято нагадує йому, що вона бідна і некрасива (так, Джейн Ейр некрасива - це теж було нововведенням для англійського вікторіанського роману).
Бачимо, що у романі підноситься тема рівноправ'я між протилежними статями, можна проглянути деякий феміністичний пафос, що є досі актуальним і у наш час. Вирізняє роман також той факт, що автор майстерно обіграла ідею про те, що внутрішня краса важливіша зовнішньої краси, просто зробивши головних героїв некрасивими. Ця книга приваблює читачів всім – цікавим сюжетом, яскравими характерами, художньою виразністю. Мабуть також не менш захоплює нас історія «гидкого каченяти», адже читачеві завжди цікаво стежити за дивним перетворенням негарної героїні в прекрасного лебедя. Ніщо так не прикрашає жінку, як справжні, взаємні почуття.
Не думаю, що текст в змозі залишити кого-небудь байдужим, оскільки в ньому кожен може знайти те, що його цікавить – вірність у дружбі чи коханні, незалежність, дотримання традицій, опора на християнські заповіді та ін. На мою думку, даний твір варто читати тим, у кого є потяг до романтизму, віра в справедливість та у те, що в кінці все буде добре, хоча насправді твір далекого 1848-го року Ш. Бронте є посібником, як вижити і зберегти свої переконання і одночасно ніжні справжні почуття в нашому реальному світі.
Порівнюючи даний роман з фільмом 2011-го року одразу можна помітити, що в екранізації чітко поставлений акцент на те, що важливим у цій історії є переживання головної героїні, тому дія починається з моменту втечі Джейн з будинку Рочестера. А вже далі ми бачимо її згадування минулого на фоні того, що відбувається далі – для того щоб глядач зміг зрозуміти, що передувало даним настроям чи переживанням. Я вважаю, що такий метод у кіно є однозначно вдалим – історія стає ще більш цікавою для сприйняття. Хоча під час читання книги кожен уявляє собі персонажів по-своєму, але знову ж таки – кінострічка інтерпретує їх по-іншому, проте їх переживання передаються настільки реально, що віриш акторській грі, а тому дану екранізацію можна вважати вдалою.
Отже, роман «Джейн Ейр» привабив і вразив читачів образом головної героїні – сміливої та чистої дівчини, яка самотньо веде тяжку боротьбу за існування і за свою людську гідність. Роман показує в черговий раз, що в житті крім глянсової «приголомшливої» краси існує внутрішня краса, яка відповідає за доброту, співчуття, розуміння іншої людини. І як би там не було, книга є дуже позитивною, мудрою і переконує нас вкотре, що жити варто! Жити, любити, вірити і сподіватися на краще. Рости, розвиватися, бути хорошою людиною ... Адже хорошим людям, в кінцевому результаті, завжди щастить.