РЕЦЕНЗІЯ НА ТВІР Ф.М ДОСТОЕВСЬКОГО «НЕТОЧКА НЕЗВАНОВА» Поддубська Олександра МЛі 02-15

Достоєвський вважав, що його роман «Неточка Незванова» зможе зробити фурор в літературному світі. Роман створювався у період деякого охолодження публіки до його творчості, хоча сам Достоєвський вважав свій твір сильною річчю, яка викличе фурор в читацьких колах: «Я знаю, що це серйозний витвір. Кажу, нарешті, це не я, а говорять всі…я люблю мій роман» але цього так і не сталося. Перш ніж роман був закінчений, письменника заарештували. По задумці автора, Нєточка Незванова мала стати успішною співачкою. Задумка так і не змогла справдитися, роман обривається на порозі «дорослого» життя героїні, але і втому, що було написано, можна прогледіти: твір міг стати в один ряд з книгами світового рівня такими як «Злочин і кара» та «Брати Карамазови». Впевненість в успіху твору під час його написання це одна з рис творчої манери Достоєвського.

Роман розповідає нам про тяжку долю дівчинки, її внутрішні переживання та становлення в житті. Цю книжку можна з легкістю назвати роман-виховання, головна героїня Нєточка за плином обставин переходить з одної сім’ї в іншу, таким чином Достоєвський дає нам змогу побачити  різні стилі виховання дитини, різну атмосферу в домі і як це впливає на особистість, а саме на її внутрішній світ. Достоєвський безумовно є майстром психологічного роману, він як ніхто інший передає кожну емоцію, кожне коливання душі, її сумніви та страждання.

Умовно книгу можна розділити на три частини. Початковий етап життя Нєточки. Тут головною фігурою є її вітчим, талановитий музикант, майстер своєї справи але який не приносить жодної копійчини в сім’ю, бо вважає, що він вартий більшого, аніж просто грати музику для графів та вельмож, він жадає світової слави і не хоче братися за роботу яка на його думку не варта його уваги. У цей період вихованням дитини ніхто не займається, лише інколи батько читає їй книжки за те, що вона буде приносити йому гроші які ховає нєточкіна мама у скриньці. Він кормить її надіями на світле майбутнє, що коли помре її матір, вони разом втечуть і будуть жити в гарному будинку з червоними гардинами, а вона сліпо вірить кожному його слову. Згодом розчарувавшись у житті та своєму таланті Єфімов(відчим) бере гріх на душу, цей трагічний момент настільки гарно описаним Достоєвським, що по шкірі бігають мурашки, створюється якийсь звуковий образ який торкається найпотаємніших струн душі.  Нєточка хапає вітчима і вони разом тікають з горища в нове життя. Але Єгор кидає «дочку» на вулиці, згодом опиняється в лікарні і помирає.

 Тут починається новий етап життя дівчинки, її мрія стає реальністю. Вона потрапляє в той «будинок з червоними фіранками» під опіку доброго і співчутливого князя. У дівчинки починається нове життя, вона вже не знає потреби, і її серце опановує нове почуття любові до дочки князя, Каті. Нєточка дуже швидко всьому вчиться, її всі люблять і жаліють. Горда ж Катя не так любить бідну сирітку. Вона ображається, що вся увага приділяється не їй. І швидка навченість дівчинки дуже нервує доньку князя. Але згодом взаємний потяг затьмарює усі непорозуміння і дівчата відкриваються одна одній, це навіть можна назвати коханням, дивним, не зрозумілим для інших, але коханням. Батьки бачачи цю нездорову прив’язаність вирішують розлучити дівчат, що стає трагедією для обох.

З переїзду до княжни Олександри починається третій етап життя сирітки коли Нєточка виявляється оточена любов'ю Олександри Михайлівни. Вона отримує те, що не одержувала до цього – справжню любов матері. Її мати надто захоплювалася Єфімовим, і тому сама Нєточка бракувало любові і турботи. У цей же період Нєточка відкриває романи, які дозволяють їй піти в новий для неї світ – світ фантазії. Через це вона стає замкненою. В родині з'являється недовіра, але залишається така ж сильна любов. І обривається незавершений роман Достоєвського введенням ще одного мотиву.

Після бурхливого пояснення героїні з чоловіком Олександри до Нєточки підходить нове обличчя в романі – раніше непримітний помічник у справах Петра Олександровича(чоловік княгині), якийсь Овров, який домовився з нею про зустріч і розмову «завтра», «з якою-то неоднозначною посмішкою». «Але, – зауважує героїня, – може бути, це мені так здалося. Все це як ніби промайнуло у мене перед очима». І це останні слова незакінченого роману, які віщують новий поворот сюжету.

У літературних журналах цю історію назвали «історією однієї жінки» і я повністю погоджуюся з цим твердженням, ми споглядаємо розвиток особистості. Піднімаються вічні проблеми, тому цей роман актуальний і по цей день, проблема виховання дітей, стосунки між батьками і дітьми, вічна проблема кохання, проблема творчого становлення. У російській літературі майже ніколи не буває позитивних кінцівок, головним героєм завжди є людина страждаюча. Причому російські письменники завжди акцентували увагу на внутрішніх трагедіях та нещастях в життях людей, як до Достоєвського, так і після нього. Можливо, ця книга підійде не всім, не кожна людина захоче пропускати через себе проблеми головної героїні, відчувати її біль. Мені роман сподобався, я думаю, кожен зможе почерпнути щось нове, поглянути на ситуації свого життя під іншим кутом. Я рекомендую цю книгу тим людям, які хочуть глибше ознайомитись з творчістю письменника, щоб краще зрозуміти його більш пізні та зрілі праці.

Томас Майн Рід «Вершник без голови» Громадська Олена МЛф 06-15

Я гадаю, що кожен чув про цей досить відомий роман, навіть якщо людина й не цікавиться книгами, то хоча б назву вона точно чула. От і я постійно чула про цю книгу, її назва та легенда, що покладена в основу, згадуються навіть у сучасних серіалах. І от нарешті мені випала можливість її прочитати. Проблеми підняті у романі залишаються актуальними і для нашого часу, адже їх там безліч. Починаючи з натяків на расизм, адже головна героїня донька плантатора, та чомусь її сім’я зображується позитивними героями, що в такому світлі геть безглуздо. Проте, не варто до цього чіплятися, адже така дійсність тих років. Дуже гостро стоїть проблема ревності, саме через неї і сталися такі трагічні події. У наш час ця проблема все ще є невирішеною, та й залишиться такою назавжди, бо така вже природа людини. Підіймається проблема соціальної нерівності, через яку донька заможного плантатора не може бути з тим кого насправді кохає. У наш час ця проблема стоїть не так гостро проте залишається не вирішеною, адже ніякі батьки не будуть в захваті якщо їх дитина заручиться з бідняком.

         Роман, обраний для аналізу, з контексту літератури того періоду вирізняє те, як саме він написаний. Дуже легко й просто змальовуються почуття, герої, ландшафти. Книгу можна читати на одному диханні, що дуже мене здивувало, адже зазвичай книги 18-19 століття дуже важко читаються. Текст «приковує» читацьку увагу тим, що постійно тримає у емоційній напрузі. Що ж далі станеться з героями, чи буде все передбачувано або ж станеться якийсь несподіваний поворот сюжету. А коли читача поступово підводять до певної думки, створюють інтригу, це не може не захоплювати. Кожна глава закінчується інтригою і переривається дійсно на самому гострому моменті. Автору вдалося представити історію досить заплутаною, щоб вона до самого кінця зберігала інтригу, що надає їй якесь навіть детективне забарвлення.

         Роман «Вершник без голови» не може залишити когось байдужим. Якщо вже людина сяде і почне читати цю книгу, вона не зможе відірватися, адже у романі підіймається дуже багато актуальних проблем. Проте, я вважаю, книга більше підійте людям десь від 15 до 23 років, адже написана трохи наївно. Добрі персонажі абсолютно добрі, без найменших вад. Головний герой мало того, що добрий, благородний і сміливий, так він ще й найперший красунчик на тих землях. А поганці – наймерзенніші люди, з абсолютизованими вадами. Так не буває у реальному житті, навіть у найкращих і добрих людей є вади, а поганці не завжди абсолютні злодії. Це обмежений погляд на життя, проте у дитинстві світ таким і здається. Текст підходить не для будь-якого читача, книгу більше зрозуміє досвідчений читач або ж просто дуже уважний, адже відносини між героями не прості, потрібно постійно слідкувати хто кого ревнує, хто на кого глянув і що за цим криється. Найбільше в цій книзі мені сподобалося те, як описують сам простір подій, він описаний дуже близько до реальності. Та це й не дивно адже Рід в цих місцях воював з мексиканцями.

         На цю неперевершену книгу існує багато екранізацій, я вирішила дивитися не сучасний фільм, а фільм 1973 року, адже за відгуками він був ближче до книги. Фільм знятий з усією майстерністю того століття, немає безглуздих спецефектів, знято зі смаком. Вдало підібрана музика змушує перейнятися духом того століття, а талановито виконані пісні змушують дивитися фільм не відриваючись ні на секунду. Актори підібрані дуже вдало, майже усі збіглися з образами у моїй уяві коли я читала книгу. Також для фільму підібрані неймовірно прекрасні породи коней, це також додає певного шарму. Я вважаю, що фільм допомагає розставити акценти у книзі, стають зарозумілими деякі заплутані стосунки між героями. Більш того, сенс книги завдяки цьому фільму зрозуміє навіть той хто її не читав.

         Якщо підсумувати усе вище сказане, книга залишила позитивне враження, проте я очікувала вед неї трохи більшого, все ж таки це відома класика. Але насправді це звичайний роман, з детективною лінією, трохи наївний у своїй простоті. Проте, можливо, я суджу трохи упереджено, адже я виросла на сучасних фільмах, де інтриги настільки лихо закручені, що не можна зрозуміти фінал до останньої хвилини. І сучасний світ все ж більш жорстокий ніж тодішній, вбивства вже не викликають подиву лише звичний жах. Цей роман потрібно прочитати усім хоча б для того, щоб повірити у щасливий фінал для кожного з нас. Роман вселяє оптимізм, і я дуже йому за це вдячна, адже серед сірих буднів це саме те, що потрібно кожному.

Рецензія на роман Оноре де Бальзака «Батько Горіо» Ютовець Василина МЛі 02-15

Роман «Батько Горіо» Оноре де Бальзака є класикою світової літератури. Він належить до епохи реалізму. Важливими особливостями та нововведеннями в творі є наявність декількох сюжетних ліній, що пов’язані між собою за смислом, але і можуть існувати окремо. Твір наповнений контрастами між двома світами: салони Парижу та пансіон Воке, де жила біднота. В романі відображається жорстока дійсність та сутність людства.    У творі порушуються дуже важливі проблеми нашого соціуму, такі як відносини між батьками та дітьми, а також залежність людей від достатку. Більшість людей прагнуть багатства та грошей, але часто це призводить до негативних наслідків. Деякі люди жертвують духовними цінностями та рідними людьми заради духовних цінностей.                                                 На жаль, але у суспільстві статус людини часто визначається за її достатком. У історії з Батьком Горіо прослідковується цей мотив. У пансіоні Воке, коли у нього були гроші, до нього ставились з повагою, а коли батько переселився на вищий поверх, щоб зекономити кошти з нього почали глузувати. Проблема сім’ї розкривається через образ Горіо та його дочок Дельфіни та Анастазі. Батько зі всією пристрастю кохає своїх донечок. Після смерті дружини він живе лише для них, вкладає всю душу та всі свої кошти в їхнє життя, віддає їх заміж за престижних женихів. Але доньки не цінують тяжких зусиль батька і навіть не приходять на його похорони. Як на мене, ці проблеми були актуальні у всі часи і наше століття не є винятком.           

Ежен Растіньяк є також важливим героєм роману. Цей молодий юнак приїжджає до Парижу щоб вчитися і заробляти на життя. Він приїхав з надіями, з чистою душею, він був єдиною людиною яка ставилася з повагою до Горіо, але паризьке суспільство змінило його, він втрачає свою невинність, піддається спокусам вищих класів. Його кузина Віконтеса де Босан, яка має значний статус статус у суспільстві не проти допомогти йому стати на ноги у незвіданому світі. Растіньяк вважає, що статус це головне і він тратить гроші на одяг та заводить коханку, дочку Горіо Дельфіну. З іншої сторони на нього тисне Вотрен, який пропонує йому план щоб заробити грошей. Через цей образ ми бачимо який вплив має суспільство та особистість та як людина піддається впливу.

Роман «Батько Горіо» справді приковує читацьку увагу. Важливими засобами, що захоплюють є переплетіння декількох ліній і читачу цікаво дізнатися усе про всіх героїв. Також, Бальзак використовує деталізовані описи деталей побуту, інтер’єру, одягу, образів, що допомагає читачу зануритися в певну ситуацію та краще відчути її.

Мені дуже подобається цей роман та я вважаю, що кожній людині слід прочитати його хоч раз аби краще зрозуміти цінності нашого життя. Особливо цікаво буде почитати дітям, щоб усвідомити справжню любов своїх батьків та краще ставитись до них, адже вони найдорощі люди в нашому житті та роблять все аби ми жили добре.

«Що важливіше : кохання чи суспільна думка?» Діденко Ната МЛф 07-15

Аврора Дюдеван, використавши вперше псевдонім Жорж Санд, написала роман «Індіана» у 1832 році. У ньому описується щире нестямне  кохання заміжньої дівчини до іншого чоловіка,  що суворо засуджується тогочасним суспільством. Проте навряд чи б ця книга справила глибокий вплив для нашого часу, якби авторка не пішла далі проповіді жіночої емансипації та права жінки на любов. У ній закладений глибший ідейно-емоційний пласт, що перетворює проблему пригнічення жінки в проблему пригнічення людини в загальному.

Але розберу все по-порядку. Найголовніша тема твору, зрозуміло, є кохання. Та кожний герой бачив його по-різному. Для Реймона це було лиш захоплення, порив пристрасті, що неодмінно колись закінчувався. Він просто не міг бути закоханим в одну жінку і на все життя.  Індіана ж жила лише заради кохання, до приходу Реймона у її життя вона просто існувала, постійно хворіла, перебувала у нескінченному смутку. І коли це почуття охопило її – це був ковток свіжого повітря, і вона поринула у нього з головою, не зважаючи на можливі наслідки. Та і правду кажуть, що кохання сліпе, адже б тоді можна було уникнути стількох негараздів, було б не так боляче усвідомлювати правду, яка ховалась за рожевими окулярами любові. Але мене найбільше вразила не втрата почуттів до Індіани у Реймона (це було передбачувано), не розбите серце дівчини (таке життя, ніщо хороше не триває вічно), а приховані почуття кузена креолки – Ральфа. Хоч і для мене дико, що кузен любить свою сестру не братньою, а справжньою любов’ю (та можливо це було нормально у той час?), та те,що він міг приховувати ці почуття протягом такого довгого часу просто дивує.  Він все одно дбав про Індіану, коли вона була заміжня, коли закохалась, коли декілька раз мало не померла. Він завжди приходив на допомогу, і мені здається, що саме його любов була найглибшою, найвідданішою, щирою та безкорисною.

Щодо суспільства, то воно завжди було і є основане на упередженнях. Суспільна думка завжди має величезний вплив на нас, адже кожна дюдина – істота соціальна, і як би ми не хотіли, та маємо рахуватися з нею. У романі ж показано, що саме оточення героїв грає фатальну роль. Суспільна думка важливіша, навіть якщо вона робить героїв нещасними.  Дуже часто люди сприймають нас зовсім не такими, якими ми є насправді. Так це авторка показала у випадку з Ральфом. Його замкнутість, сором’язливість сприймали за егоїзм та черствість. Адже «когда человек несчаслив, в нем стараются найти как можно больше плохого, – вероятно, из боязни, что придется жалеть его». На противагу Ральфу,  Реймон  зі  своєю душевною бідністю був улюбленцем у суспільстві. Він був хитрим на язик, вмів все гарно сформулювати і цим зачарувати іншим («не страсть делала его красноречивым, а красноречие возбуждало в нем страсть»).

Справжня ж суть кожного показалась у складній ситуації : «Сильные и страстные натуры в минуты опасности становятся выносливыми и выказывают чудеса стойкости, но слабые и вялые люди неспособны на такой душевной подъем».

Мало хто спроможний кинути виклик суспільству, йти всупереч установленим правилам. Хіба що відчайдухи… І ними виявились Ральф з Індіаною, що всупереч усьому і всім хотіли просто бути щасливими, і тоді «общество не можеть требовать чего-либо от того, кто сам ничего не ждет от него».

Досить часто у творі поставало питання самогубства: служниця  Індіани Нун кинулась у річку, коли зрозуміла, що Реймон її розлюбив, Ральф ще з дитинства над цим задумувався, ну і в кінці роману він з Індіаною задумали втопитись разом. І що це? Тільки якийсь негаразд – то треба собі віку вкоротити? Я розумію, що інколи буває нестямно важко, що здається, що ти не в силі пережити це, проте ж не вбивати себе. Життя – важка річ, ніхто не казав, що жити легко, проте в цьому і його привабливість, що ти цінуєш прості події, лише переживши складні. Якщо ж своє власне існування настільки нестерпне – то можна присвяти своє життя допомозі іншим, хоча б користь буде, і можливо саме це допоможе загоїти свої власні рани (чи душевні, чи тілесні). 

Жорж Санд симпатизує головній героїні, співчуває їй, і мимоволі читач сам співпереживає їй. Усвідомлюєш, що всяке трапляється, і часто ти не підвладний своїм почуттям. І не важливо, що думають інші, коли кохання справжнє, воно подолає усі перешкоди до свого щастя.

Авторка  просто розповіла про долю Індіани, історію людського серця зі всією його слабкістю та несамовитістю, з його домаганнями та оманами, з його добрими та дурними вчинками, про дівчину тендітну та пристрасну, слабку фізично, але зі сміливою душею та рішучим серцем. І ця історія не може залишити байдужим. Це лиш історія життя дівчини, та кожен може побачити щось знайоме собі, розділити почуття героїні, почерпнути щось для себе та просто поринути у світ емоцій, почуттів та переживань…

Рецензія на тему: «Дамське щастя» Еміль Золя Щербань Анастасія МЛф 07-15

          Ну дуже французький роман… В стилі «спочатку вони не думали один про одного, а потім раптом він любить її, а вона любить його, але вони не можуть бути разом, бо вона бідна провінціалка, а він – господар паризького життя, до того ж вона – дівчина, що має гордість та принципи, які не дають їй зробити такий відважний крок, проте серце все рівно сильніше, і от – вони разом». Такий яскравий, динамічний,  переплетений із гостротою людських стосунків та жорстоких життєвих реалій, присмачений інтригами, сльозами, розпачем, роман Е.Золя «Дамське щастя» не залишить байдужим жодну дівчину, яка любить порюмсати у подушку, спостерігаючи за непростою долею головної героїні Денізи, дівчини, яка без надії сподівалась на краще, трудилась, і ці старання не залишились не поміченими ні закоханим згодом у неї Муре, ні самою долею,що так вправно підносила їй сюрпризи. Але про це пізніше.         Оскільки хлопців романтика заворожує менше, то їм до душі, мабуть, припаде описаний «індустріальний бум», перші великі магазини, прикрашені ліхтариками, тогочасною рекламою, з величезними прозорими вітринами та асортиментом товарів, який зводить з розуму. Беручи до уваги історію Франції кінця 19ст, коли вона була надзвичайно розвинутою країною зі стабільною економікою, прогресивною індустрією та поступалась місцем лише Англії, зрозуміло, чому Еміль Золя ілюструє читачеві величезний універмаг, а не скромну маленьку крамничку (мабуть, ще й через те, що та кількість інтриг, які літали залами магазину, не вмістились би у скромній крамничці).

         Поговоримо про назву роману? Мені здається, що цілком вірно буде зауважити, що вона має 2 значення. Чому? Тому що, по-перше, універмаг мав саме таку назву, оскільки вважався раєм для кожної панянки з Парижу, яка могла там і відпочити, і насолодитися (у нашому розумінні) шоппінгом, і послухати теревені інших, ще й свого наплести. А по-друге, Деніза ж віднайшла своє дамське щастя у «Дамському щасті», і це була аж ніяк не суконька чи шляпка, це було найсвітліше у всьому світі почуття зацікавленості, що переросло в закоханість, а згодом і в кохання. А підкорювач жіночих сердець, Муре - чоловік, що запевняв всіх і кожного, що ще не народилась та, від якої у нього б перехватило б дух, яка б заставила його себе ж змінити, закохався у провінціалку, якою «…была невзрачная девушка, слишком тщедушная для своих двадцати лет.»

         Не менш важливою у романі є тема грошей. Всім відомо, що гроші не залишали байдужим багатьох усе існування людства, тому стали темою для обговорення у письменників різних епох. На жаль, до нашого часу вони відіграють іноді важливішу роль, ніж людські почуття. Якісь листочки важливіші за моральні переконанння? У це важко повірити, а ще важче збагнути, що так воно і є. Саме власник нашумілого та скандального універмагу – людина, яка варта була зробити все, аби зробити значний капітал та добитися величезного успіху. У своєму магазині він отримував втіху він задоволених облич парижанок та від доходів, що так рясно сипалися йому у кишені. Тема грошей та добутку розпочинає твір, проте згодом відходить на другий план, віддаючи своє місце темі кохання. Підтвердженням тому може слугувати уривок, коли Муре отримав свій довгожданий мільйон, якому він зрадів, ясна річ, але згодом звістка про взаємне кохання Денізи тішила його набагато більше.

Так, повільно ми підкралися до ще однієї родзинки роману, яка аж так сильно запала мені у душу. Еміль Золя підштовхує своїх героїв до змін. Зміни говорять про те, що у нас самих відбуваються процеси, які заставляють, наприклад, передивитися свої застарілі погляди або проаналізувати себе та знайти проблему, яка ніяк не дає нам досягнути бажаного, а рушійними силами таких змін є події, що сталися або активно розгортаються у нашому житті або ж люди. Найяскравіше у творі зміни помітні на прикладі Денізи та Муре. Деніза – провінційна дівчина, яка так органічно виглядає в образі наївної, скромної та тихої. Але обставини, що випали на її і так тяжкому життєвому шляху, навчили її бути сильнішою, рішучішою, не боятися вірити і зізнаватися собі у своїх щирих почуттях. А Муре навпаки став слухати своє сердце і думати забув про кутежі та сумнівні жіночі компанії, які були незамінними у його житті донедавна.

         Кохання чи гроші. Гордість чи безчестя. Правда чи кривда. Роман, здається, буде вічно актуальним, адже увібрав у себе теми людських стосунків, які залишатимуться у суспільстві завжди, та тему грошей, яка, як я вже казала, на жаль, іноді стає для когось приорітетнішою. На мою думку, Еміль Золя змальовує Францію кінця 19 ст у найскравіших барвах з усіма тогочасними модними та культурними традиціями. Показує поведінку та стиль життя французького люду, скажімо так, без цензури. У кожному його слові відчувається запах вулиць Парижу з таким його легким кокетством. Читаючи, ми занурюємося у столицю Франції 19 ст., дихаємо на повні груди паризьким повітрям, чуємо галасливі розмови на вулицях, аромат запашної кави та славетних круасанів. Це справді заворожує та затримує читацьку увагу! Тому що такий шанс випадає – у Парижі побувати, ще й у якому. У Парижі 19 ст.!

Рецензія на роман Даніеля Дефо «Робінзон Крузо» Гурченок Анна МЛі 04-15

Роман "Робінзон Крузо" був створений видатним англійським письменником, засновником європейського реалістичного роману нового часу, Даніелем Дефо. За своє життя письменник встиг написати чималу кількість цікавих та відомих творів, але здобути світове визнання йому допомогла саме ця книга, про пригоди та життя моряка. Світ побачив цей роман у першій половині 18 століття, тому його відносять до просвітницьких творів, для який характерним є зображення зв’язку людини з природою. Даніель Дефо створив героя – представника буржуазії, що сформувався під впливом певних суспільних відносин. Автор віддає належне розуму та працьовитості Робінзона, що допомагає йому перемогти у нелегкій боротьбі з відчаєм та зневірою.

Твір був написаний понад 300 років тому, але є популярним та актуальним донині, адже в наш час люди, здебільшого мають все необхідне для безтурботного життя, щоденно ми знаходимося у соціумі, спілкуємося з оточуючими, працюємо і не помічаємо навколишню природу, яка для головного героя роману стала мудрим учителем та провідником у його діяльності. Жоден із нас не зможе навіть уявити себе на безлюдному острові, адже ми настільки звикли до всього того, що створює нам сприятливі умови існування, що не вийшли б ні на секунду за межі зони свого комфорту.

Сюжет роману побудований із двох частин: у першій автор зображує життя Робінзона у суспільстві, у спілкуванні з оточуючими; а друга – є абсолютною протилежністю, адже описує існування людини на безлюдному острові,  те як вона змінюється під впливом обставин та випробувань, що випали на її долю.

Даніель Дефо створює певний експеримент того, як чоловік, пристосований до цивілізованого життя, може зазнати кардинальних змін у боротьбі за те, щоб вижити. На прикладі поведінки головного героя у другій частині сюжету свого роману автор своєрідно зобразив еволюцію людства. Варто зазначити, що певною мірою можна говорити про елементи фантастики у творі, але вони лише додали роману неповторних особливостей.

Важко зустріти людину, яка б не чула ім’я Робінзон Крузо, його образ став своєрідним втіленням гармонії людини з природою, ствердженням думки про те, що людський розум та винахідливість безмежні та, що, навіть далеко від цивілізації та усіх можливостей, можна власноруч створити свій неповторний світ завдяки наполегливій праці.

На острові, що знаходився на величезній відстані від дому головного героя не було жодного розподілу праці та людей за їх соціальним статусом, для того, щоб втілити в життя тогочасний постулат «товар – гроші – товар». Для Робінзона важливими стали найпростіші, найбанальніші речі. Його захоплювало життя у своєму світі, який він створив таким, яким бачив, відчував, у якому хотів знаходитись. Екстремальна ситуація стає критерієм визначення не тільки фізичної сили, а, передусім, людських якостей героя.

Робінзон Крузо розумів, що більше він вже не зможе повернутися до попереднього життя, але цивілізація сама могла дістатися до його світу. З часом герой  усвідомлює, що на острові стає надто людно і втрачається те, до чого він так довго йшов, тому в кінці, коли йому випадає можливість покинути острів, він робить це, залишивши все те, що створював своїми силами, своєю наполегливою працею, винахідливістю та розумом.

Роман Даніеля Дефо став справжньою сенсацією та чимало авторів поклали його сюжет в основу своїх творів. Книга дійсно вражає та надихає. Автор дав зрозуміти, що людські можливості не мають меж навіть, здавалося б,  у найбезвихідніших ситуаціях. На основі роману було знято чимало кінофільмів та мультфільмів. На момент виходу книги у світ вона стала абсолютним бестселером, проте варто сказати, що і зараз не залишає байдужим жодного читача.

Рецензія на роман Г. Флобера «Мадам Боварі» Поспєлова Олександра МЛІ 01-15

В основу роману «Пані Боварі» лягла реальна історія сімейства Деламар, розказана Флоберу - поетом і драматургом Луї Буйле. Ежен Деламар - посередній лікар з глухої французької провінції, одружений спочатку на вдові, а потім на молодій дівчині - став протипом Шарля Боварі. Його друга дружина - Дельфіна Кутюр'є - знемагає від міщанської нудьги, витрачати всі гроші на дороге вбрання і коханців і покінчила життя самогубством - лягла в основу художнього образу Емми Руо / Боварі. При цьому Флобер завжди підкреслював, що його роман далекий від документального переказу реальної історії і часи навіть говорив про те, що у пані Боварі немає прототипу, а якщо і є, то їм є сам письменник.
З моменту народження задуму і до публікації твору минуло довгих п'ять років. Весь цей час Флобер ретельно працював над текстом роману, спочатку мали тисячу сторінок і урізаним до чотирьохсот. У «Пані Боварі», як ні в якому іншому творі французького класика, проявилася його унікальна художня манера, яка полягає в лаконізмі, ясності висловлювання думки і граничної точності слова. Робота над романом далася Флоберу нелегко. З одного боку йому було неприємно писати про вульгарне життя середньостатистичних буржуа, з іншого - він намагався зробити це, як можна краще, щоб показати читачеві всю таємницю провінційного міщанського життя.
Художня проблематика роману тісно пов'язана з образом головної героїні - Емми Боварі, яка втілює в собі класичний романтичний конфлікт, що полягає в прагненні до ідеалу і неприйняття дійсності. Душевні метання молодої жінки, тим часом, проходять на суто реалістичному тлі і не мають нічого спільного з піднесеними позиціями минулого. Вона і сама, «при всій своїй захопленості», була натурою «розумовою»: «в церкві їй найбільше подобалися квіти, в музиці - слова романсів, в книгах хвилювання пристрастей ...». «Чуттєва насолода розкішшю ототожнювалася в її розпаленій уяві з духовними радощами, витонченість манер - з тонкощами переживань».
Отримавши стандартне жіноче виховання в монастирі урсулинок Емма все життя тягнеться до чогось незвичайного, але кожен раз стикається з вульгарністю навколишнього її світу. Перше розчарування наздоганяє дівчину відразу ж після весілля, коли замість романтичного свята при світлі смолоскипів вона отримує фермерську гулянку, замість медового місяця - побутові турботи з облаштування нового будинку, замість статного, розумного, що прагне зробити кар'єру чоловіка - доброго, нічим, крім неї, чи не цікавиться, людини з некрасивими манерами. Випадкове запрошення на бал в замок Воб'єсар стає переломним для Емми: вона розуміє, наскільки сильно не влаштовує її життя, впадає в тугу і приходить до тями тільки після переїзду в Іонвіль.
Материнство не приносить головній героїні радості. Замість довгоочікуваного сина Емма народжує дочку. Купити бажане дитяче придане вона не може через брак коштів. Дівчинка, як і її батько, володіє звичайною зовнішністю. Емма називає дочку Бертою - на честь незнайомій їй жінки з Вобесарського балу - і практично забуває про неї. Любов до дочки в пані Боварі прокидається разом з марними спробами полюбити чоловіка, які вона робить на протязі всього роману, розчарувавшись то в одній, то в іншій своїй пристрасті.
Заплутавшись в почуттях, Емма одночасно плутається і в грошах. На початку вона купує речі для себе - щоб розважитися, заспокоїтися, наблизитися до красивого життя; потім починає робити подарунки коханцям, облаштовувати своє любовне гніздечко в Руані, тринькати гроші на чуттєві задоволення. Фінансовий крах призводить Емму до краху духовного. Вона всією душею відчуває моральну перевагу чоловіка, і навмисно йде з життя, в якому так і не знайшла щастя. Шарль прощає дружині зради і втрату стану. Він любить її попри все, і вмирає слідом за нею, тому що жити без неї не може.  
За трагедією надлишку кохання і вульгарності виростає трагедія любові і туги, на яку приречена жінка в світі жахливого міщанства. Емма не тільки перелюбна жінка. Її доля - це доля кожної людини, незадоволеної існуючим суспільством, мріє про красу і захлинається у брехні і відразі.

Таким чином, перебираючи весь цей бруд і нікчемність, література знайшла сюжети, що стали драматичними саме завдяки своїй буденності і зовнішньої «некраси». Флобер доклав величезних зусиль, щоб втілити правдиве в карбовану форму, підняти «міщанську драму» на рівень високого художнього, історично змістовного узагальнення.

Рецензія на роман Б.Констана «Адольф» Курка Тетяна Млі 01-15

"Адольф" був написаний 1806 року, але опублікований лише через 8 років. Цілком у дусі часу роман представлений у вигляді анонімного рукопису, що випадково потрапив в руки видавця. Рукопис виявляється своєрідним щоденником, в якому послідовно викладається історія кохання двох людей - Елеонори і Адольфа.  Вся суть роману полягає у пошуку відповіді на запитання: «що робити, коли кохання пройшло, а розійтись неможливо? Невже лише смерть розлучить нас?».

Адольф починає взаємини більше з цікавості, хоча переконує себе, що дійсно закоханий. Домігшись Елеонори, юнак сам не розуміє, любить він її чи не любить, потрібна вона йому чи не потрібна, чи зможе він зробити кар'єру після такого зв'язку. Нерішучість Адольфа розтягує їх муки на довгі-довгі роки. Вже і суспільство їх засуджує, і батько проти їхнього зв'язку, і Елеонора розуміє згубність подібних стосунків, але хлопець не в силах зробити остаточний вибір. Нарешті настає розв'язка – Елеонора помирає, Адольф усвідомлює, що любов Елеонори –  єдине, що надавало його життю сенсу, а така довгоочікувана свобода обертається болісною самотою.

Спроба глибокого і докладного аналізу психологічних механізмів, які рухають вчинками людей, а також здійснене тут дослідження людської душі дозволяють обґрунтовано назвати «Адольфа» одним з перших психологічних романів. Головний герой живе ніби в двох світах: в одному він – діяч, пристрасний і нервовий, в іншому - спостерігач, який постійно аналізує свої вчинки і в усьому сумнівається. Ця роздвоєність знайшла відображення і в складній структурі роману: з фіктивним «видавцем», передмовою, відповіддю, підзаголовком («Рукопис, знайдений в паперах невідомого»).

Для сучасного читача «Адольф» може здатися сентиментальною, банальною історією без несподіваних поворотів сюжету. Попри це роман цікавий завдяки точній та послідовній фіксації всіх відтінків настрою, почуттів, сумнівів головного героя. Автор показав всю унікальність і неоднозначність людського характеру. Часто бажання можуть бути неадекватні, незрозумілі для нас самих. Вчинки, які змушують страждати інших, можуть відбуватися несвідомо, проти волі: «Обставини означають дуже мало, характер, це – все». Констан не просто розповідає про взаємини, але пояснює мотиви поведінки головного героя. На його думку, людина – це, перш за все, продукт свого середовища.

Чим більш суспільство лицемірне та брехливе, тим більшою мірою це знаходить відображення у кожному його представникові. Таким чином, Адольф всього лише виразник власного століття. Істина в цьому є: те, що будь-яка особистість залежна від суспільства і його думки, – заперечувати не можна.

Рецензія на твір Гі де Мопассана « Любий друг » Одинцова Діана МЛі 02-15

Гі де Мопассан — відомий французький письменник. Він займає особливе місце в історії французької літератури. Його творчість завершує собою розвиток французького реалізму XIX ст., і разом з тим у ньому чітко виявляються риси, які стануть характерними для літератури XX століття.
На думку Льва Толстого, « навряд чи був інший такий письменник, настільки щиро вважав, що все благо, весь сенс життя - в жінці, в любові ... і навряд чи був коли-небудь письменник, який до такої ясності і точності показав всі жахливі сторони того самого явища, яке здавалося йому найвищим і дає найбільше благо життя ». Гі де Мопассан — реаліст. У його творах докладний опис життя і побуту людей. Причому людей різних: дворян і простолюдинів, багатих і жебраків, освічених і «простих». Він не боїться зачіпати гострі, болючі питання нашого суспільства. Прикладом є роман « Любий друг » — визнаний одним з кращих в французькій літературі. Читаючи багато відгуків, я не на жарт зацікавилась цим твором.

Перед нами історія геніального та дуже хитрого спокусника жінок — Жоржа Дюруа. Головний герой — красивий, молодий та статний колишній солдат, який, маючи велике бажання вирватися з бідності, використовує всі можливості для досягнення своєї мети. Ще на початку твору друг Жоржа Шарль сказав йому: « Жінки-то найчастіше і виводять нас в люди » . Здається, що цей вираз став таким собі лейтмотивом у творі та справжнім девізом для головного героя. Юнак не має ніякої моралі. Використовуючи свій неповторний шарм та красномовність, він обплутував жінок мережею своєї чарівності, полонив душі та підкорював серця жінок, які безповоротно і назавжди закохувались в нього. І все це тільки заради своєї вигоди: нової посади або грошей. Любовні зв'язки з впливовими жінками та черговий шлюб для нього — це нові сходинки до досягнення мети, всього лише спосіб самоствердження.

Автор твору — дуже хороший психолог. Письменник дуже тонко показує, практично «вивертає» душі своїх героїв, даючи читачеві шанс заглянути туди. Протягом роману у мене виникали двоякі почуття по відношенню до Жоржа Дюруа. З однієї сторони, мені було не приємно читати про всі його огидні вчинки, злість і заздрість. Але з іншої — я була буквально вражена його цілеспрямованістю, винахідливістю, хитрістю і тим, що він ніколи не забував про своїх батьків-простих селян. Та все це не змінює того, що він зробив для досягнення своїх корисливих цілей. В кінці роману може здатися, що Дюруа досяг всього, чого він хотів. Я лише бачу не щасливу і зубожілу морально людину.

Роман « Любий друг » дуже часто екранізується і по сьогоднішній день.  Звісно, після прочитання книги мені захотілося подивитися фільм. Це була екранізація 2005 року. Вражає гра акторів, але сам фільм, на превеликий жаль, не допомагає розставити акценти в романі: багато неточностей, нові герої, перероблений сюжет, деякі сцени не зняті, а деякі просто вигадані. І все одно я не залишилася розчарованою. Я вважаю, що цей твір підходить кожному читачу, бо він є актуальним і в наші дні. Це розумна і красива література. Книга на всі часи. Щиро раджу її. Для мене цей роман — ще один привід проаналізувати своє життя. А скільки таких Жоржів Дюруа знаходиться в Вашому оточенні? Залишається лише тільки вірити, що доля позбавить від зустрічі з такою людиною на життєвому шляху, бо скільки б століть не минуло — нічого в людській суті не змінюється.

Віктор Марі Гюго “Людина, що сміється” Коняхін Сергій МЛі 02-15

Віктор Марі Гюго – один із найвизначніших письменників світу. Поет, прозаїк, драматург, глава и теоретик французького романтизму. Він представляє собою все XIX століття родившись в 1802 році і померши в 1885. Він є унікальним явищем доби романтизму. Він прославився як кращий романтик свого часу, і навіть через століття його романи живуть і вони є досі актуальними.

“Людина, що сміється” за жанром філософський реалістичний роман з елементами романтизму, дія якого відбувається в Англії в кінці XVII і початку XVIII ст. “В людині, що сміється” письменник підняв  важливі загальнолюдські і соціальні питання, пов'язані з вічними темами життя і смерті, духовної любові і любові тілесної, правди і брехні, непереборної прірви, яка існує між жебраком і наділеної багатством і владою знаттю.

Художній метод визначається сюжетними лініями, їх конфліктами між собою, персонажами і відносинами між ними. Образи головних персонажів роману, мають якості, властиві саме романтизму (прагнення до свободи, вираження моралі і т.д.).  Роман поділяється на дві частини, кожна частина в свою чергу членується на глави. Кожна глава роману має свій ідейний центр.

Перша частина роману “Море і ніч” екстраполює думки, почуття, та переживання дитини, головного героя роману. Друга частина роману “За наказом короля” - займає приблизно 90% роману і є основною частиною, де ці дитячі думки, та переживання одночасно еволюціонують і все таки залишаються дитячими напротязі всього життя Гуінплена і саме це робить його романтичним героєм, бо навіть будучи дорослим, він дивиться на світ дитячими очима.

“Людина, що сміється”, повертає читача до раннього Гюго, до “Собору Парижської богоматері”. Знову до противоречивого, безморального феодального суспільства якому він противопоставив людину з самих низів цього суспільства. Як і Квазимодо, Гуінплен вражає своїм яскравим контрастом зовнішнього і внутрішнього образу. Жахлива маска приховує прекрасну і велику душу, яка як і в “Соборі Парижської Богоматері” відкривається в безкористній і чистій любові. Заради цієї любові герой жертвує всим, що тільки має включаючи своє життя. Проблеми, що піднімає цей роман є не менш актуальними, ніж в роки створення роману.

Роман порушує багато актуальних на сьогодні тем, такі як каліцтво фізичне і каліцтво людської природи, бідності народу і надмірного багатства знаті. Він викриває безкорисність і паразитизм дворянства, що люди пасивні по відношенню до них людей. Гюго має найбільш об’єктивне бачення дворянства і тому вся книга просто наповнена описами монархії, їх багатства, титули, зв’язки, права і привілегії, а також те, як вони дивляться з висоти свого положення на тих, хто стоїть нижче.

Всі романи Гюго виражають собою боротьбу за права людини, яка походить від Великої Французької Революції. У романі Гюго існує ієрархія людських цінностей, де він особливо виділяє нижчі прощарки суспільства, та робочий клас, людей відважних, бескористних самовідвержених, які являють собою найвищю силу у світі. Найнижчу силу у свою чергу є верхи: монархи, королі, знать і інші, що мають владу, які угнітають і принижують тих, хто стоїть нижче.

Жага та любов до свободи у творі Гюго “Людина, що сміється” теж так само, як і в “Соборі Парижської Богоматері”, які були виражені в образі дзвонаря Квазимодо – найнижчого індивіду з соціальної ієрархії. І цей “нижній” індивід є точкою зору, та оцінювання всього суспільства, всіх “вищих”, точно та ж сама історія спостерігається і з Гуінпленом. Потворство головного героя є звичайним для Гюго прийом, який виражає погляд та думку письменника в тому, що далеко не зовнішність прикрашає людину, а її душа і її внутрішній світ. Це парадоксальне поєднання доброти душі та потворної зовнішності перетворює Гуінплена в романтичного героя.

Всі персонажі роману, як головні (Урсус, Дея, герцогиня Джозіана), так і другорядні (компрачікоси з урки, люди, що зібрались, як глядачі «Зеленого ящика», знать і їх слуги) пов'язані один з одним через образ - Гуінплена - актора, бродяги, а потім лорда і пера Англії.

«Хронотоп роману визначається бродяжництвом головних героїв - фіглярів, на початку твору вони живуть у крихітному возі, а потім перебираються у величезний театр на колесах під назвою «Зелений ящик». Основна частина твору проходить в двох просторово-часових площинах: в районі англійського міста Портленд зимою 1690 року, де було залишено десятирічного Гуінплена і в Лондоні 1705 року, коли двадцятип'ятирічний Гуінплен дізнається таємницю свого народження.

За законами реалістичного жанру, в романі «Людина, яка сміється», Гуінплен мав би загинути від холоду. Але тут втручається вища (романтична) сила, і хлопчик не тільки виживає, а й рятує від смерті дев'ятимісячну дівчинку Дею. На шляху до життя дітей супроводжують суцільні небезпеки - холод, страх (зустріч з повішеним контрабандистом), голод, втома, і людська байдужість. Гуінплен долає все, отримуючи дах над головою, сім'ю, славу та любов.

Тема кохання розкрита в двох різних варіантах: романтична - любов Гуінплена і Деї (чиста, піднесена, духовна) і реалістична - любов між Гуінпленом і Джозіаной (пристрасна, тілесна, тваринна). Образ Джозіани і образ Деї протиставляються один одному: сліпої дівчина, тендітна, світла, добра і герцогиня, прекрасна, бажаною для всіх, та приймає Гуінплена таким, який він є, навіть бачучи його потворство.

Рецензія на роман Оскара Уайльда «Портрет Доріана Грея» Землянова Анастасія МЛі 07-15

«Нет книг нравственных или безнравственных.

Есть книги хорошо написанные или написанные плохо.

Вот и всё.»

     Історія Доріана Грея, головного персонажа роману Оскара Уайльда, який уклав угоду з дияволом, знайома кожному. Його історія з портретом розбурхує уяву. Я вирішила нарешті прочитати цей знаменитий твір і відчути  його глибину та сенс.  Що ж, книга дійсно вибухова, актуальна на сьогоднішній день,реакція читача може бути абсолютно непередбачувана, гарні описи, стримані діалоги, розкіш вимови, провокаційний сюжет. Слід зазначити, що «Портрет Доріана Грея» є єдиним опублікованим романом автора.Серед інших, роман виділяє те, що коли він вийшов у світ, це викликало хвилю бурхливих негативних емоцій, вся англійська критика засудила його за аморальність. Що ж, психологічно наповнений роман про людські пороки і про їх наслідки, які вони накладають на внутрішній світ людини і сьогодні можуть припасти до вподоби далеко не кожному читачу.

Цікавим фактором є й те, що ключових персонажів всього три: Безіл Холлуорд, лорд Генрі і Доріан Грей. Безіл – художник, який написав портрет Доріана, на початку книги був його добрим знайомим та шанувальником бездоганної краси сімнадцятирічного хлопчурика. Всю книгу він захоплюється написаним портретом, заявляючи, що це його найкраща робота. Лорд Генрі - аристократ і,як на мене,найцікавіший персонаж. Він увесь час філософує, його міркуваннями можна захоплюватись,всі його висловлювання в корені протилежні тому, що прийнято вважати правильними.  Він глибоко переконаний у правоті власної думки, власного черствого ставлення до оточуючого світу, людей, та й до себе самого загалом. Іноді здавалося, що емоції йому зовсім чужі, він їх попросту висміює. Проте, слухати його надмірно цікаво. У книзі навіть є дуже вдалі слова, які Безіл адресував лорду Генрі щодо його ставлення до оточуючих: «Ти любиш усіх, а любити усіх – значить не любити нікого. Тобі усі однаково байдужі». Доріан Грей, герой,який починає виказувати своє істинне лице лише згодом. По ходу сюжету можна бачити, як з скромного милого юнака він починає перетворюватися в розпещеного чоловіка. І тут виникає велика кількість питань, протиріч. Ось, наприклад, ми можемо стверджувати, що всьому виною лорд Генрі, зі своїми песимістичними судженнями про буття, людей, емоційний стан. Та чи так воно є насправді? Я готова тут посперечатись. Без сумніву, усі ми залежні від людей, які нас оточують, це суто психологічний фактор, ми стаємо схожих на тих, з ким спілкуємось, яких поважаємо, якими захоплюємось. Але чи був наділений лорд Генрі тією невидимою силою, чи то енергією, аби зробити з скромного хлопчини аморального вбивцю? Я все ж схиляюсь до думки, що усі наші пороки приховані глибоко всередині нас, вони вже є, вони там існують, так, їх можна розбурхати, побудити, але перетворити людину на повну її протилежність – нажаль неможливо. Знову ж таки цитуючи роман, можна знайти підтвердження даних слів: «Хорошого впливу не існує. Будь-який вплив вже сам по собі аморальний, – аморальний з наукової точки зору. Тому що впливати на іншу людину – це значить передати йому свою душу. Він почне думати не своїми думками, палати не своїми пристрастями. І чесноти у нього будуть не свої, і гріхи.»Змушує замислитись, чи не так?

     У книзі дуже детально описана атмосфера аристократичності і безтурботності "вищого світу" Лондона. Велика кількість філософських дискусій дозволяє глибше перейнятися світоглядом персонажів, що є важливимаспектом.

     Книга дійсно справила на мене величезне враження. Чомусь одразу після прочитання роману згадався роман Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері», тільки в дзеркальній інтерпретації. В романі В.Гюго ми читаємо про потворну зовні людину, перед нами представ вигнанець, одинак, який має надзвичайне добре серце, серце, що вміє кохати, співчувати, розуміти… Історія Доріана, про юнака надзвичайної зовнішньої краси, але крім цього в цього серці пустота. Краса для нього є одним, з найвеличніших явищ оточуючого світу, як сонячний промінь, вона має найвище право на владу, і робить царями тих, хто нею володіє.

Окрему увагу хотілося б приділити розбіжностям між фільмом та книгою. Все ж в екранізації ми не можемо сповна відчути, що за людиною був Доріан. Нам показують лише його розгульний спосіб життя, постійні вечірки, та й загалом фільм дуже відрізняється від книги. Почнемо хоча б з того, що Грей познайомився з лордом Генрі, у майстерні їхнього спільного друга, художника Безіла. Автор зумів передати читачу, ту нотку враження, яке чоловік справив на хлопця вже на перших хвилинах знайомства. У фільмі ж знайомство Грея і Генрі відбулося у маєтку лорда. Наступну відмінність, яку я знайшла –  смерть Сибіль. Це особливий, драматичний, переломний момент в книзі. Бідолаха випила отруту, а не втопилась, і не через те, що посварилась з коханим (як це зобразили у фільмі), а через те, що Доріан виявився не її «прекрасним принцем». Він кохав зовсім не дівчину, а актрису у ній, те, чим вона була на сцені, а не тим, ким вона є в реальному житті. Зрештою, свого друга, художника Безіла, він вбив без долі сумніву. Більш того, залишив його тіло на декілька днів на горищі, і навіть не переймався тим, що став вбивцею і неодноразово. Напротивагу цьому, фільм нам показує, що Безіла вбили, пошматували та кинули в річку, що теж драматично, але моментами навіть гидко.  Також режисери не зобразили, що за допомогою шантажу Доріан вмовив свого знайомого хіміка просто розчинити тіло в каміні, зрештою бідолаха не витримав тягаря на душі та покінчив життя самогубством, і в такі моменти починаєш розуміти, на скільки  людське життя насправді крихка річ. Що мені особливо не сподобалось у фільмі, так це те, що режисери показали наскільки він згодом став розгульним, його вабили лише тілесні втіхи, хоча у книзі все написано не так гидко, автор присвячу цілу главу, розповідаючи про захоплення головного героя: вивчення різноманітних запахів, музика, дорогоцінне каміння, вишивка… Список відмінностей можна продовжувати вічно.

«Лікуйте душу враженнями». Роман гарно показує людські пороки, і дещо приховує людські чесноти, аби кожен з нас зміг у повній мірі відчути важкість аморальних вчинків.

     Зрештою, замість портрета можна просто уважно дивитися в звичайне дзеркало, яке охоче і неупереджено покаже нам все, що ми часом ховаємо не тільки від інших, але і від самих себе ...

НЕЗАБУТЕ МИНУЛЕ РЕЦЕНЗІЯ НА РОМАН “НЕБЕЗПЕЧНІ ЗВ’ЯЗКИ” Вукович Дмитро МЛі 03-15

“Небезпечні зв’язки” – роман французького урядовця, генерала та письменника П’єра Шодерло де Лакло, побудований у стилі епістолярного роману. Цей хід не можна назвати екстраординарним, адже подібні тексти були видані близько ста років тому до виходу твору.  

Цінність роману лежить не в новаторських зрушеннях чи унаслідуванні традиції, а в специфічній подачі. Сюжет являє собою щось на подобі великого пазлу чи ребусу. Ключем до розгадки цього питання являються листи, які персонажі пишуть одне одному. З одного із них читач може витягнути лише якийсь факт чи певну домовленість між людьми, а мотивацію і деталі для повноцінного розуміння отримає з наступного або кількох послідуючих.

 Варто звернути увагу, що кількість діючих персонажів в середині твору доволі об’ємна, і майже всі вони контактують між собою подібним способом. Від цього в тексті виникає плутанина і постійне непорозуміння деталей, сенсу та мотивів. Це відчуття починає зникати лише під кінець твору, коли афера президентши де Турвель та віконта Вальмона постає перед читачем у своєму повному вигляді

Гордість чи почуття?

В тексті також закладена психологічна лінія. Боротьба характерів двох головних персонажів триває весь сюжет. По одну сторону барикад – мадам де Турвель, по іншу – Вальмон. Їх видносини – битва вогня з водою, і як відомо, в таких сутичках переможців не буває.

Почуття Вальмону та де Турвель доволі специфічні. Протягом твору, дама хоч і дає натяки на те, що вона кохає віконта, але всі вони викликають підозри. Президентша різноманітними методами маніпулює Віконтом, перетворює його на знаряддя власної пости, після чого – розбиває йому серце та ламає відразу три долі: свою, його, та Сесіль. Хіба любляча людина здатна на таке?

Це вище моїх сил

Особисто мене роман змусив глибоко понурити в себе. Сутність трагедії Вальмона в тому, що потрібно чітко відрізняти теперішнє та минуле. В  такому різкому повороті сюжету не винен ніхто, окрім віконта та його підсвідомості, на трюки якої він повівся. Задля власного щастя та майбутнього кожному потрібно навчитись відпускати. В любому випадку, гірке, але справжня реальність краще, ніж солодке, але пройдене. 

Гі де Мопассан "Любий друг" Кабанков Олексій МЛі 03-15

По-перше, я хочу сказати, що роман Гі де Мопассана «Любий друг» мені сподобався. Мені був до вподоби головний герой, Франція тих часів, а також мене захопив сюжет твору.

Головний персонаж цієї історії колишній військовий  Жорж Дюруа. Це яскравий приклад людини, яка володіє всіма якостями, щоб бути успішною, але на початку твору він таким не являється. Навпаки, він рахує кожну копійку, він не може дозволити собі і сніданок і вечерю в один день, тому має обирати, в нього навіть не має фрака.

Через ці причини в ньому пробуджується один з найгірших людських недоліків – заздрість. Дюруа типовий приклад людини, яка мріє про світське життя, купу грошей та найгарніших жінок. Такі люди не мають якихось моральних правил, вони не піклуються ні про кого. Дюруа використовував кожного знайомого, кожну жінку в своїх корисних цілях. В другій частині роману головний герой починаю свою ходу «по трупах».

 Коли я написав, що мені до вподоби головний герой, я мав на увазі те, що мені цікаво за ним слідкувати і я визнаю, що він хитрий і харизматичний, але як людина, він в мене викликає тільки огиду. В таких людей не має фільтру, вони готові продати рідну мати, якщо це буде потрібно. Успіх і бажання бути вище всіх, для таких людей як Жорж Дюруа є наркотиком. Нажаль, в сучасному світі таких людей менше не стало.

Хочеться, щоб такі люди були покарані і позбавлені абсолютно всіх привілеїв. Якщо людина може спокійно одружитись на вдові свого друга, який щойно помер, тільки заради вигідного фінансового стану, мені і сказати нічого. Скільком жінкам він зламав життя, він не кохав жодну зі своїх коханок окрім першої, але її він бив, принижував, зраджував та жив за її рахунок. Чим більше людина має, тим більше їй хочеться, цей вислів якраз про нашого героя.

Окрім головного героя презирство викликаюсь і всі інші. Протягом  всього роману мені не зустрілось жодної людини, яку можна було б за щось поважати. Гі де Мопассан дуже детально зміг описати тогочасну Францію і французів. Французьке суспільство показане дуже розбещеним грошима, яке завжди знаходилось в гонитві за владою та сексуальними потіхами. 

Тема смерті також підіймалась в творі. Особливо чітко ми можемо бачити це в діалозі між Жоржем Дюруа і старим поетом, для якого не було сенсу в житті і тільки творчість давала йому мотивацію жити далі.

Для мене завжди є цікавим, чи вірять в бога такі люди як наш головний герой. Якщо ні, то як вони можуть скинути цей камінь з душі, всі ті гріхи, які вони роблять кожен день. Автор показує нам ставлення Дюруа до релігії. Як я зрозумів, то він не вірить в бога і насміхається над набожними жінками.

Підсумовуючи хочеться додати, що мені також сподобався реалізм картини і те, як ретельно автор описує людей і оточуюче середовище, яке ми можемо представити і на хвилинку потрапити туди. Головний герой – звичайний негідник, який не перед чим не зупиниться задля втілення своїх мрій в життя. Хоча, я вважаю, що не настільки він низька людина. Все ж таки, деяким його вчинкам, особливо на початку, можна дати пояснення. Він намагається змінити своє життя, заробити собі на хліб, він намагається просто вижити. А те, як він це робить, це вже зовсім інша справа.

"Небезпечні зв'язки" Ірина Ясинська МЛі 02-15

"Небезпечні зв'язки" - один з найбільш яскравих романів вісімнадцятого століття - єдина книга Шодерло де Лакло, французького офіцера-артилериста. 

Це не просто класика, а справжній пам'ятник літератури вісімнадцятого століття, присвячений любовним пригодам представників вищого світу. "Небезпечні зв'язки" цінні тим, що є безсумнівним оригіналом тієї самої манери писати, яку згодом, з перемінним успіхом, намагалися відтворити і препарувати автори.

Цікаво, що й до теперішніх часів «Небезпечні зв'язки» не втрачають своєї актуальності. Це стало можливим, в першу чергу, завдяки сюжету – заплутана інтрига робить його загадковим і по-справжньому цікавим читачеві. Крім того, знайомлячись з листуванням героїв, читач отримує можливість проникнути в їх внутрішній світ, побачити ті переживання, які вони довіряють паперу.

Написаний класичною літературною мовою, роман, тим не менш, виявляється легким у прочитанні, а можливість з головою поринути в життя французького вищого суспільства, простежити за напруженими відносинами головних героїв робить роман не просто цікавим, але й пізнавальним для сучасного читача.

"Небезпечні зв'язки" - епістолярний роман, тобто, роман у листах. Зрозуміло, що подібне рішення накладає на автора певні труднощі. Наприклад, не ясною залишається його позиція, адже всі найважливіші моменти показані крізь призму сприйняття персонажів, які, всі як один, відчайдушно брешуть і недоговорюють.

Маючи в своєму розпорядженні різних героїв, відмінних один від одного і соціальним становищем, і вихованням, і віком, і моральними основами та інтелектом, і емоційністю, автор наділяє кожного унікальною манерою говорити. Хоча формат не має  можливості дати нам портрети персонажів, він майстерно малює їх крізь мову. Навіть ті листи, в яких інформація глибоко схована, можуть дати достатньо точне уявлення про внутрішній світ адресанта та про його наміри. Не знаючи навіть, як виглядають Вальмон або Сесіль, ми уявляємо їх повноцінними особистостями, і навіть по манері письма зможемо відтворити цей образ.  І найперша причина - майстерність автора, що дала кожному з героїв глибину, характер і душу.

Повертаючись до інтриг, слід неодмінно відзначити винахідливість автора. Багатоходові комбінації та маніпуляції, які постають перед читачем, справді вражають, але більшою мірою, як приклад витонченого розуму. Обачність, детальність і могутність планів маркізи викликають мимовільну повагу. Пані де Мертей виявилася здатна з легкістю читати людей і передбачати їхню поведінку в найдрібніших подробицях.

Шодерло де Лакло мав намір написати роман, «який буде мати відзвуки і тоді, коли його самого вже не буде в живих». І автору з успіхом вдалося виконати поставлене завдання: роман, який спочатку викликав неоднозначну реакцію, залишається актуальним як для читачів, так і кінематографістів, і наразі,  має вже кілька дивовижних екранізацій. Дуже вдалим є фільм Фрірза, який до найтонших подробиць передає дух того часу і допомагає розставити акценти в романі.