"Жак-фаталіст і його
Хазяїн” Дені Дідро — це динамічна, дотепна книга, наповнена повчальними
байками, історіями, курйозними пригодами, де зовсім не прихований соціальний і
політичний контекст: продажність суддів, розпуста священників, нещасний і
поневолений стан бідного прошарку населення.
Вже з самого початку, з назви твору і
імен героїв можна побачити, що Хазяїн — це просто широке позначення будь-якої
людини, яка має власного слугу. Саме тому, ми до
самого кінця роману не знаємо його імені. Так само, як і Жак — це звичайний
француз, який готовий приймати від долі усе, що вона йому приготує (він же
фаталіст врешті-решт).
Жак і його Хазяїн подорожують
дорогами Франції без визначеної мети, у не відомому
напрямі, з безглуздими намірами. І не будучи ні
філософами, ні вченими вони
прагнуть пояснити події свого і не свого життя фатальністю.
Постійно у тексті роману Дідро з’являються перерви, відступи, тобто ми спостерігаємо не
лише діалог між двома головними героями, між героями розповідей і іншими
персонажами, а перш за все між оповідачем і читачем. Дідро наче робить нас
героями цього роману. Він трохи нахально, насміхаючись над нами вилазить зі
своєї крихітної комірчини автора і створює нових, протилежних героя-читача і
героя-персонажа. При цьому, Дідро постійно роздумує над питаннями, чим є роман, чим є повість, звертаючись до своїх читачів: «Так должно было бы случиться в романе немного раньше или немного позже, тем или иным манером; но это не роман; я, кажется, уже говорил вам
об этом и повторяю еще раз ». Думаю, багато “читацьких
суперечок” виникло з цього приводу. Та
мене це ніяким чином не торкнулося. На початку твору є рядки, які не належать
ні автору, ні героям: «Как они
встретились? – Случайно, как все люди. – Как их звали? – А вам какое дело? – Откуда они пришли? –
Из соседнего селения. – Куда они
направлялись? ». Отже, це
гіпотетичний читач.
Читаючи “традиційний” роман, ми певною мірою
спостерігаємо за очікуваннями персонажа,
чекаємо на ілюзію необмежених можливостей, а отримуємо зовсім інше. Все
виходить навпаки. Це ми опиняємося у скрутному становищі, адже наші читацькі
очікування не справилися, вони зруйновані. Це змушує хотіти читати далі і далі.
Ти сподіваєшся, що те, на що ти так чекаєш врешті-решт здійсниться.
Роман постає неначе нескінченне
запитування, безкінечний діалог про одні і ті ж речі: приречення, воля, свобода,
фаталізм.
Жак і Хазяїн дуже влучно доповнюють один
одного, хоча в них абсолютно протилежні думки. Один є прихильником свободи, інший
— фаталізму. У Хазяїна все виправдовується випадковістю, а у Жака все
відбувається так, як визначено заздалегідь. Тим не
менш, у романі не виникає гострої розбіжності, контрасту, що, доречі,
дуже властиво роману.
У цьому романі, виникає ілюзія того, що
відбувається. Ти не впевнений чи справді головні герої подорожують. Автор
ніколи не описує точного місця їх знаходження або взагалі обмовляється даючи
читачам можливість визначити на свій розсуд, куди поїхали Жак і його Хазяїн.
Загалом, я можу порекомендувати цей роман тим, кому подобається гра у
романі, у кого є крапелька бунтівного духу, креативність, здатність до уявлення
і сміх на душі.
Немає коментарів:
Дописати коментар