Рецензія роману ХVІІІ – ХІХ століття Франко Ярослава МЛі 04-15

Роман «Любий друг» французького письменника Гі де Мопассана був написаний і опублікований у 1885 році. Цей твір відноситься до французької реалістичної літератури середини ХІХ століття.

На мій погляд, ідея, яку автор хотів донести до читача є актуальною  в наш час. Гі де Мопассан показує сторони людського егоїзму та висвітлює  реальні бажання людини на прикладі історії  Жоржа Дюруа.

Ж. Дюруа важко назвати героєм, адже він йде на все, щоб позбутися  власної нікчемності, зректися свого походження та факту низького інтелектуального розвитку. Нині світ переповнений такими лінивими «Жоржами», котрі впевнені, що усім правлять гроші, зв’язки та статуси.  Сам автор зазначає, що Ж. Дюруа «виглядав так, немов завжди щось зневажав — перехожих, будинки, все місто, — від пихи солдата-красеня, що потрапив у цивільні.» 

Ця історія в принципі про неадаптованого дурня, що потрапив у світ розкоші і хоче бути там не просто «своїм», а бути кращим з кращих. Зустріч Ж. Дюруа з Ш. Форестье є роковою в долі вищого світу Парижу, але сам Шарль Форестьє лише згодом розуміє, що пригрів змію.

Очевидно, що люди з обмеженим інтелектом, які не прагнуть і ніколи не прагнули саморозвитку, тримають за пазухою ніщо інше як злість – злість на те, що не родилися тими, ким хочуть бути: «І гнів займався в нім проти людей, що так спокійно сиділи. Коли потрусити їхні кишені, знайдеш золото, срібло й дріб’яки./Він пробурчав: «Свині!», все так само граційно вихиляючись.»  Але я не розумію, чому така людина впевнена, що саме вона є тією, хто заслуговує на краще життя?

Я терпіти не можу людей, які впевнені, що вони краще інших, не маючи на те підстав. Але, будучи реалістом, я хочу сказати, що Гі де Мопассан доносить читачу правду. Правду про те, що саме такі якості Жоржа Дюруа, як його непохитність, ця керуюча ним злість, ця жага до грошей, жорстокість і маніпуляція світськими дамами, зрада людей, які відкрили йому дорогу в світле майбутнє – все це успішно приводить Дюруа до піку своїх бажань – він чоловік спадкоємиці багатомільйонного статку Сюзанни Вальтер і зять найбагатшої людини Парижу. 

Якби я могла, я б подякувала автору не за те, що він описував реалії тодішньої епохи, а за те, що він геніально зобразив реалії душевного стану та бажань людини ХІХ століття і заглянув в душу людини ХХІ.

Цей роман був обраний для аналізу після перегляду однойменної екранізації 2012-го року режисерів Деклана Доннеллана та Ніка Ормерода. Екранізація теж варта увари. Найбільше мені сподобалась гра Роберта Патінсона. Не скажу, що я фанат його акторської діяльності, але можу зазначити, що він шикарно зіграв Ж.Дюруа. У фільмі актор переживає цю історію, особливо мене вразило його відношення до Лорини де Марель, Вірджинії Вальтер та Клотильди де Марель. В діалогах з ними одразу видно мету Дюруа, і шлях, яким він буде «підкорювати Париж».      

Отже, я раджу читати і перечитувати цей роман знову і знову. Твір тієї епохи є своєрідним віддзеркаленням сучасного світу і не залишить нікого байдужим. Я можу сказати, що двояко відношусь до методів, які використовує Дюруа на шляху до свого успіху. Не можу його критикувати повністю, але тут варто зазначити один простий факт: звісно, кожна людина по природі своїй є егоїстом, але егоїзм не має подавляти ту саму «людяність». Так, треба досягати своїх бажань, не стояти на місці та втілювати в життя свої мрії, але я категорично проти вислову Ніколо Макіавеллі : «Мета виправдовує засоби». Хоча багато хто, прочитавши цей роман, може пізнати в собі того самого «любого друга», який впевнений в тому, що «майбутнє належить пройдисвітам».