«Нет книг
нравственных или безнравственных.
Есть книги хорошо написанные или написанные плохо.
Вот и всё.»
Історія Доріана Грея, головного персонажа роману
Оскара Уайльда, який уклав угоду з дияволом, знайома кожному. Його історія з
портретом розбурхує уяву. Я вирішила нарешті прочитати цей знаменитий твір і відчути його глибину та сенс. Що ж, книга дійсно вибухова, актуальна на
сьогоднішній день,реакція читача може бути абсолютно непередбачувана, гарні
описи, стримані діалоги, розкіш вимови, провокаційний сюжет. Слід зазначити, що
«Портрет Доріана Грея» є єдиним опублікованим романом автора.Серед інших, роман
виділяє те, що коли він вийшов у світ, це викликало хвилю бурхливих негативних
емоцій, вся англійська критика засудила його за аморальність. Що ж, психологічно
наповнений роман про людські пороки і про їх наслідки, які вони накладають на
внутрішній світ людини і сьогодні можуть припасти до вподоби далеко не кожному
читачу.
Цікавим фактором є й
те, що ключових персонажів всього три: Безіл Холлуорд, лорд Генрі і Доріан Грей.
Безіл – художник, який написав портрет Доріана, на початку книги був його
добрим знайомим та шанувальником бездоганної краси сімнадцятирічного хлопчурика.
Всю книгу він захоплюється написаним портретом, заявляючи, що це його найкраща
робота. Лорд Генрі - аристократ і,як на мене,найцікавіший персонаж. Він увесь
час філософує, його міркуваннями можна захоплюватись,всі його висловлювання в
корені протилежні тому, що прийнято вважати правильними. Він глибоко переконаний у правоті власної
думки, власного черствого ставлення до оточуючого світу, людей, та й до себе
самого загалом. Іноді здавалося, що емоції йому зовсім чужі, він їх попросту
висміює. Проте, слухати його надмірно цікаво. У книзі навіть є дуже вдалі
слова, які Безіл адресував лорду Генрі щодо його ставлення до оточуючих: «Ти любиш усіх, а любити усіх – значить не любити нікого. Тобі усі однаково
байдужі». Доріан Грей, герой,який починає виказувати своє істинне лице лише
згодом. По ходу сюжету можна бачити, як з скромного милого юнака він починає
перетворюватися в розпещеного чоловіка. І тут виникає велика кількість питань, протиріч.
Ось, наприклад, ми можемо стверджувати, що всьому виною лорд Генрі, зі своїми
песимістичними судженнями про буття, людей, емоційний стан. Та чи так воно є
насправді? Я готова тут посперечатись. Без сумніву, усі ми залежні від людей,
які нас оточують, це суто психологічний фактор, ми стаємо схожих на тих, з ким спілкуємось,
яких поважаємо, якими захоплюємось. Але чи був наділений лорд Генрі тією
невидимою силою, чи то енергією, аби зробити з скромного хлопчини аморального
вбивцю? Я все ж схиляюсь до думки, що усі наші пороки приховані глибоко
всередині нас, вони вже є, вони там існують, так, їх можна розбурхати,
побудити, але перетворити людину на повну її протилежність – нажаль неможливо.
Знову ж таки цитуючи роман, можна знайти підтвердження даних слів: «Хорошого впливу не існує. Будь-який вплив
вже сам по собі аморальний, –
аморальний з наукової точки зору. Тому що впливати на іншу людину – це значить передати йому свою душу. Він
почне думати не своїми думками, палати не своїми пристрастями. І чесноти у
нього будуть не свої, і гріхи.»Змушує замислитись, чи не так?
У книзі дуже детально описана атмосфера
аристократичності і безтурботності "вищого світу" Лондона. Велика кількість
філософських дискусій дозволяє глибше перейнятися світоглядом персонажів, що є
важливимаспектом.
Книга дійсно справила на мене величезне
враження. Чомусь одразу після прочитання роману згадався роман Віктора Гюго
«Собор Паризької Богоматері», тільки в дзеркальній інтерпретації. В романі
В.Гюго ми читаємо про потворну зовні людину, перед нами представ вигнанець,
одинак, який має надзвичайне добре серце, серце, що вміє кохати, співчувати,
розуміти… Історія Доріана, про юнака надзвичайної зовнішньої краси, але крім
цього в цього серці пустота. Краса для нього є одним, з найвеличніших явищ
оточуючого світу, як сонячний промінь, вона має найвище право на владу, і
робить царями тих, хто нею володіє.
Окрему увагу хотілося б
приділити розбіжностям між фільмом та книгою. Все ж в екранізації ми не можемо
сповна відчути, що за людиною був Доріан. Нам показують лише його розгульний
спосіб життя, постійні вечірки, та й загалом фільм дуже відрізняється від
книги. Почнемо хоча б з того, що Грей познайомився з лордом Генрі, у майстерні
їхнього спільного друга, художника Безіла. Автор зумів передати читачу, ту
нотку враження, яке чоловік справив на хлопця вже на перших хвилинах
знайомства. У фільмі ж знайомство Грея і Генрі відбулося у маєтку лорда. Наступну
відмінність, яку я знайшла – смерть
Сибіль. Це особливий, драматичний, переломний момент в книзі. Бідолаха випила
отруту, а не втопилась, і не через те, що посварилась з коханим (як це
зобразили у фільмі), а через те, що Доріан виявився не її «прекрасним принцем».
Він кохав зовсім не дівчину, а актрису у ній, те, чим вона була на сцені, а не
тим, ким вона є в реальному житті. Зрештою, свого друга, художника Безіла, він
вбив без долі сумніву. Більш того, залишив його тіло на декілька днів на
горищі, і навіть не переймався тим, що став вбивцею і неодноразово. Напротивагу
цьому, фільм нам показує, що Безіла вбили, пошматували та кинули в річку, що
теж драматично, але моментами навіть гидко.
Також режисери не зобразили, що за допомогою шантажу Доріан вмовив свого
знайомого хіміка просто розчинити тіло в каміні, зрештою бідолаха не витримав
тягаря на душі та покінчив життя самогубством, і в такі моменти починаєш
розуміти, на скільки людське життя
насправді крихка річ. Що мені особливо не сподобалось у фільмі, так це те, що
режисери показали наскільки він згодом став розгульним, його вабили лише
тілесні втіхи, хоча у книзі все написано не так гидко, автор присвячу цілу
главу, розповідаючи про захоплення головного героя: вивчення різноманітних
запахів, музика, дорогоцінне каміння, вишивка… Список відмінностей можна
продовжувати вічно.
«Лікуйте душу враженнями».
Роман гарно показує людські пороки, і дещо приховує людські чесноти, аби кожен
з нас зміг у повній мірі відчути важкість аморальних вчинків.
Зрештою, замість портрета можна просто
уважно дивитися в звичайне дзеркало, яке охоче і неупереджено покаже нам все,
що ми часом ховаємо не тільки від інших, але і від самих себе ...
Немає коментарів:
Дописати коментар