Уже не вперше Гюстав Флобер, один із найвідоміших
французьких письменників XIX
століття, вразив весь світ своїм
черговим твором, а саме романом «Пані Боварі». Ні, книга не є новинкою
літератури, і вона наразі не друкується в шаленому обсязі, не красується на
поличках книжкових крамниць поряд з незліченними примірниками «Проклятого дитя»
Джоан Роулінг та підліткових антиутопій, однак вже 160 років вона не втрачає
популярності та статусу «класики», та навіть більше – вважається шедевром
світової літератури, і це зовсім не означає, що таким твір визнали абсолютно
всі. Навпаки, за весь час існування роману, проти армії прихильників виступає
така ж величезна гвардія хейтерів, щоразу передаючи естафету наступним
поколінням читачів. Причиною цьому є те, що роман, незважаючи
на «простий» сюжет, все-таки вирізняється серед інших творів XIX
століття.
Багатьом читачам
здається, що роман є посереднім та занадто «нашпигованим» описами, які займають
третину твору, однак, вони і створюють весь шарм, тому що завдяки настільки
продуманим деталям, читач може проникнути у внутрішній світ героя, адже Флобер
не любив висловлюватись прямолінійно, а застосовував особливий психологізм;
також, як би це банально не звучало, вони допомагають зануритись у епоху. Адже
справді, на фоні сюжету про пані, яка бажає, щоб її життя було схоже радше на
роман, ніж на справжнє життя, й розгортається це саме «справжнє життя». Не дарма
ж роман є реалістичним. Тут і життя духовенства, і вищого стану, і простих
селян. Завдяки такому підходу, в уяві вимальовуються найменші тонкощі; здається,
неначе сам живеш у світі роману, як і пані Боварі, яка, всього лиш спостерігаючи
за виставою, могла відчути себе її героїнею.
Загалом, ознайомившись
з першими кількома десятками сторінок, дивуєшся зазначеній у Вікіпедії
особливості автора – «лаконічності», адже про яку лаконічність може йти мова,
якщо автор на чотири сторінки розписує епізод про те, як другорядному герою
намагаються вилікувати викривлення стопи? Однак, читаючи все далі – вже неможливо зупинитись.
Вже
не хочеться пропускати численні, здавалось би, «зайві балачки», бо прокидається бажання шукати
«знаки» та прихований зміст буденних дій персонажів; починаєш захоплюватись стилем написання, сюжетом, та
героями, які навіть і близько не нагадують «героїв», бо серед них тільки і є,
що меланхолічна жінка, яка марно намагається перетворити реальне життя на
книгу, максимально простодушний та метафорично сліпий чоловік, який за всі роки
подружнього життя не спромігся помітити зради дружини, та нічим не привабливі
для читача коханці, власне – бабій та закоханий студент.
Тому, із негативно налаштованої армії читачі часто переходять на сторону
прихильників «Пані Боварі». А згодом, наштовхнувшись навіть на найбезневинніші
спойлери – впадають у відчай та депресію.
Загалом, книга може бути цікава абсолютно різноплановим читачам. Кожен може
знайти в книзі щось для себе: хтось посміється з персонажів, хтось поплаче, інші
знайдуть себе в головній героїні.
Можливо, у когось в голові закралась думка про те, що краще було б ознайомитись
з екранізацією 2014 року, зважаючи на великий обсяг книги, однак, на мою думку,
від фільму стовідсотково не можна отримати такого ж задоволення, як від книги (принаймні,
якщо ви не фанат Мії Васіковської), адже геть відсутній той азарт, коли ти сам
намагаєшся розгадати почуття героїв, та й кому воно треба – руйнувати образи
героїв, які ти сам намалював у себе в голові?
Немає коментарів:
Дописати коментар